— Ларисо, ти ж знаєш, у мене зараз на роботі все непросто. Премії не дали, зарплату й ту затримують…
Лариса повільно повернулася до чоловіка. Андрій сидів, опустивши голову, і в такі хвилини здавався їй безпорадним — людиною, яка не здатна відстояти ні себе, ні власну родину.
— Добре, — промовила вона крижаним тоном. — Тоді нехай твоя люба матуся сама розгрібає свої клопоти. Безплатно я для неї й пальцем не поворухну! Як вона до мене ставиться, так і я поводитимуся з нею. Зрозуміло?
Андрій різко підвів очі.
— Ларисо, не поводься, наче мала дитина. Невже не можна хоча б на один день відкласти всі образи?
— Образи? — вона коротко, майже зло засміялася. — Андрію, твоя мати вже сім років робить усе, щоб я почувалася зайвою у вашій сім’ї. Вона й досі щодня телефонує тобі й питає, чи ти поїв, чи не змерз, чи все в тебе гаразд. Наче я не вмію про тебе подбати. Купує тобі шкарпетки й білизну, хоча в тебе є дружина. Вона…
— Вона просто хвилюється за мене.
— Ні. Вона просто не може відпустити свого сина! І при кожній нагоді намагається влізти між нами, аби зіпсувати наш шлюб.
Андрій підвівся й підійшов ближче.
— Ларисо, прошу тебе. Це всього один день. Зроби це заради мене.
— Ні, — вона відступила вбік. — Я більше не вдаватиму, ніби ми щаслива й дружна родина. Твоя мати дивиться на мене як на ворога, а я не збираюся й далі усміхатися їй у відповідь.
Того вечора вони майже не розмовляли. Андрій довго просидів на кухні, бездумно гортаючи щось у телефоні, а Лариса пішла до спальні й удавала, що читає. Коли чоловік нарешті ліг поруч, вона заплющила очі й зробила вигляд, що вже спить.
Наступного ранку Андрій пішов на роботу рано й навіть не попрощався. Лариса працювала вдома, але до обіду так і не змогла зосередитися на звітах. Вона розуміла, що сказала різко, проте всередині не сумнівалася: її правда була на її боці.
Валентина Михайлівна ніколи по-справжньому не приймала її за свою. На сімейних світлинах вона щоразу ставала так, щоб Лариса опинилася десь скраю, а іноді й зовсім не потрапляла в кадр. На свята подарунок отримував лише син, а про невістку свекруха нібито випадково “забувала”. Коли Лариса якось спробувала переставити меблі в їхній з Андрієм квартирі, Валентина Михайлівна сухо зауважила: “У нашій сім’ї не заведено чіпати родинні речі без згоди інших”. Хоча ті меблі вони з чоловіком купували за спільні гроші.
До того ж у свекрухи була звичка приходити без попередження й залишатися надовго. Вона могла з’явитися суботнього ранку зі словами: “Скучила за сином”, — і просидіти до самого вечора. З Ларисою при цьому майже не говорила, а варто було тій спробувати долучитися до розмови, як Валентина Михайлівна стискала губи й відверталася.
О пів на третю пролунав дзвінок у двері. Лариса глянула у вічко й завмерла: на сходовому майданчику стояла Валентина Михайлівна з букетом у руках.
— Ларисо, будь ласка, відчини. Мені треба з тобою поговорити.
Лариса не одразу, але все ж відчинила двері. Свекруха мала незвичний вигляд: зачіска вже не була такою бездоганною, як завжди, а на обличчі лежала помітна втома.
— Валентино Михайлівно? Щось сталося? Андрія немає вдома.
— Я прийшла до тебе, — тихо відповіла вона й простягнула їй букет.