— Можна зайти?
Лариса мовчки відступила вбік, пропускаючи її до передпокою, і взяла букет. Білі троянди — розкішні, дорогі, бездоганно свіжі. За всі ці роки Валентина Михайлівна жодного разу не дарувала їй квітів.
— Проходьте на кухню, — сказала Лариса після короткої паузи. — Чаю налити?
— Буду вдячна.
Вони сіли за стіл майже без слів. Лариса поставила чайник, дістала з шафки чашки. Валентина Михайлівна сиділа рівно, напружено, склавши руки на колінах, і дивилася кудись повз стіл.
Першою мовчанку порушила саме вона:
— Андрій сказав, що ти не хочеш допомагати з моїм ювілеєм.
— Так, не хочу, — спокійно відповіла Лариса.
— Я можу знати причину?
Лариса завмерла посеред кухні й повільно повернулася до неї.
— Ви серйозно питаєте? Невже справді не розумієте?
Валентина Михайлівна опустила очі й нічого не сказала.
— Гаразд. — Лариса сіла навпроти. — Сім років, Валентино Михайлівно. Цілих сім років ви даєте мені відчути, що я у вашій родині зайва. Що я не пара вашому синові. Що я нікудишня дружина, невдала жінка і, здається, взагалі людина не того ґатунку. А тепер ви приходите й очікуєте, що я безкоштовно готуватиму для ваших гостей?
— Я ніколи не казала, що ти погана людина.
— Не казали? — Лариса підвелася, висунула шухляду й витягла невеличкий записник. — Я занотовувала наші з вами “розмови”. Ось: “Лариса не вміє готувати, як нормальна дружина”. Далі: “Лариса забагато працює і зовсім не думає про сім’ю”. Ще: “У порядних родинах жінка не заробляє більше за чоловіка”. І ось це: “Лариса надто зухвало вдягається”. Продовжувати?
Обличчя Валентини Михайлівни помітно зблідло.
— Я… я не думала, що ти сприймаєш це саме так.
— А як іще я мала це сприймати?
Чайник різко засвистів. Лариса вимкнула його, заварила чай і поставила чашку перед свекрухою.
— Ларисо, я прийшла просити допомоги, — голос Валентини Михайлівни затремтів. — Я справді запросила багато людей і тепер не уявляю, як усе це організувати. Якщо ти відмовишся, мені доведеться все скасувати. Я стільки років мріяла про це свято… Хотіла зібрати всіх за одним столом, нарешті побачити всіх разом…
— Чому ви не попросили когось із родичів? Злату, наприклад. Вона ж ваша невістка, напевно, не відмовила б.
— Злата живе в іншому місті. Вона зможе приїхати тільки в сам день святкування.
— А сусідки? Подруги?
Валентина Михайлівна ще нижче схилила голову.
— Близьких людей у мене майже не залишилося. А ті, хто є… самі вже немолоді.
Лариса уважно вдивилася в неї. Уперше за сім років вона бачила свекруху такою: розгубленою, невпевненою, майже беззахисною.
— Знаєте що, Валентино Михайлівно, — повільно промовила Лариса. — Я можу вам допомогти. Але лише за однієї умови.
Свекруха підняла на неї очі.
— Якої саме?
— Ви попросите в мене пробачення. За всі ці роки. За те, що так і не прийняли мене в сім’ю. За те, що принижували мене при інших. За те, що намагалися налаштувати Андрія проти мене.
Запала довга тиша. Валентина Михайлівна тримала чашку обома руками, і пальці в неї дрібно тремтіли.
— Я… — Вона затнулася, ковтнула повітря й почала знову: — Пробач мені, Ларисо. Я була неправа. Я боялася втратити сина, і через цей страх… поводилася з тобою жорстоко. Пробач.
Її слова прозвучали тихо, майже пошепки.