— …ну навіщо знову це піднімати? — видихнув він. — У неї ж переїзд.
— Я нічого не піднімаю, — спокійно відповіла я. — Ми домовилися ще тиждень тому.
Тарас на кілька секунд замовк, а тоді почав пояснювати, що Злата переїжджає не сама, а з дитиною, і що нормальну квартиру біля школи можуть забрати буквально за день.
Із цим сперечатися я не стала.
— Тоді перерахуй їй зі своїх грошей.
— У мене зараз немає сорока восьми.
— У мене тиждень тому теж не лежали зайві тринадцять вісімсот. Я взяла їх із тієї частини зарплати, якою розпоряджаюся сама.
Ось тоді Тарас, здається, нарешті зрозумів, куди я хилю.
— Ти справді порівнюєш холодильник із квартирою? — недовірливо спитав він.
— Ні. Я порівнюю твоїх рідних із моїми. І це правило запропонував не хтось інший, а ти.
Він сів за стіл і знову відкрив листування із сестрою.
До зарплати в нього залишалося трохи більше двадцяти трьох тисяч. Віддати все до копійки він не міг: попереду були щоденні витрати на дорогу, обіди та ще кілька обов’язкових платежів.
— А їй де жити через тиждень? — похмуро кинув він.
— Чому саме через тиждень?
І тут з’ясувалося, що стара квартира в Злати оплачена до кінця місяця — майже на три тижні наперед. Ніхто не виставляв її завтра з валізами на вулицю. Просто цей варіант їй сподобався найбільше, а рієлтор попередив: власник довго чекати не стане.
Напередодні вона дивилася іншу квартиру — за двадцять сім тисяч. Та була далі від школи й ремонт там був старіший, зате її здавав сам господар, без комісії посереднику.
— Я не кажу, що треба кинути Злату напризволяще, — сказала я. — Ти пообіцяв допомогти — допомагай. Але чому твою обіцянку має покривати наш спільний рахунок, якщо ще тиждень тому до моєї мами цей рахунок уже не мав жодного стосунку?
На це Тарас не знайшов жодної переконливої відповіді.
Винну родичі визначили дуже швидко.
Наступного дня він написав сестрі, що зараз може дати двадцять тисяч, а після зарплати, якщо буде потрібно, додасть ще.
Злата засмутилася. Вона вже подумки оселилася саме в тій квартирі й розраховувала, що брат закриє всю суму, якої бракувало. Спочатку вони кілька хвилин обмінювалися повідомленнями, а потім вона зателефонувала.
Я чула тільки репліки Тараса.
— Я не казав, що оплачу весь перший внесок… Злато, я сказав, що допоможу… Ні, сорок вісім із сімейних грошей я брати не буду.