– Перекинь мамі сьогодні 600 тисяч гривень. І без суперечок, Олено. Ти мені дружина, а не якась чужа людина.
Андрій стояв посеред кухні у старанно випрасуваній сорочці й стискав телефон так, ніби перемога в цій розмові вже була за ним. На екрані світився допис від Галини Іванівни: «Синочку, не затягуй. Мені вже незручно перед людьми».
Олена повільно опустила чашку на стіл.
– Перед якими ще людьми?
– Перед нормальними, – різко кинув чоловік. – Мама домовилася з майстрами. У неї стара квартира сиплеться, а ти сидиш над своїми заощадженнями, наче над скарбом.
– Це гроші, які залишив мені батько.
– І що з того? – Андрій криво посміхнувся. – Родина в нас одна. І труднощі теж спільні. Чи ти хороша дружина лише на словах?
Олена уважно глянула на нього. Їй було сорок два. Андрієві – сорок чотири. Одинадцять років шлюбу навчили її розпізнавати найменші відтінки його невдоволення: коли він справді злиться сам, коли переказує материну думку, а коли просто намагається дотиснути її до потрібної відповіді.
Тепер говорив не тільки він.
За його спиною стояла Галина Іванівна. Невисока, охайна, із сріблястою зачіскою та незмінною манерою дивитися на невістку так, ніби та була найманою помічницею, яку тримають у домі з ласки.
– Оленочко, – протягнула свекруха, – ну чого ти так упираєшся? Я ж не мільйон прошу. Усього 600 тисяч. Андрій потім тобі все поверне.
– Коли саме?
– Коли матиме змогу.
– Тоді напишете розписку?
Андрій рвучко повернувся до неї.
– Ти це серйозно зараз сказала?
– Цілком.
– Моя мати має писати тобі розписку? Рідна мати твого чоловіка?
Галина Іванівна тихенько ахнула й поклала долоню на груди. Без справжнього болю. Без слабкості. Просто ефектно. Вона завжди вміла зробити так, щоб винною почувалася саме Олена.
– Андрію, облиш, – промовила вона. – Я ж знала, що так і буде. Чужа кров чужою й лишається.
Олена промовчала. Вона взяла телефон, відкрила банківський застосунок і подивилася на свої заощадження. Окремим рахунком лежали ті самі 600 тисяч. Перед смертю батько сказав їй коротко: «Не висипай усе в спільний казан. Залиш собі опору». Тоді вона образилася на ці слова. Тепер же зрозуміла: батько просто добре бачив людей.
– Я переказ зроблю, – сказала вона.
Андрій одразу розслабив плечі.
– От бачиш. Можеш же поводитися нормально.
– Тільки спершу зайду до кімнати. Треба підтвердити ліміт.
– Давай швидше. Мама на хвилинку заскочить до сусідки, а потім разом поїдемо до неї.
Галина Іванівна стиснула губи.
– Зоряна Павлівна чекає мене біля під’їзду. Я пообіцяла віддати їй ключі від комірчини.
Олена вийшла в коридор. Двері до кімнати були прочинені. Вона присіла на край ліжка, але переказ так і не здійснила. Пальці зависли над екраном. На кухні Андрій тихо наливав матері чай. За мить грюкнули вхідні двері.
Свекруха вийшла надвір.
Олена вже хотіла закрити застосунок, коли крізь прочинену кватирку долинув голос Галини Іванівни. Кухонні вікна виходили у двір, а лавка біля під’їзду стояла саме під ними.
– Ну що? – спитала сусідка. – Дає?
– А куди вона подінеться, – усміхнулася Галина Іванівна. – Андрій її дотисне. Вона в нас м’яка. Вічно ходить із винуватим виглядом.
– А якщо потім назад вимагатиме?
– Нехай вимагає. Сама перекине, без жодного договору. А я скажу: це був подарунок. Допомога літній жінці. Які ще борги?
Олена сиділа, не ворухнувшись.
– А ремонт справді робитимеш? – поцікавилася Зоряна Павлівна.
– Який ремонт? – свекруха тихо засміялася. – Я Марії пообіцяла на перший внесок. Дівчині заміж виходити, їй потрібніше. А ця нехай ще радіє, що Андрій із нею живе. Ні дітей, ні особливої вроди, зарплата звичайна. Приживалка з гонором.
– А Андрій про це знає?
– Андрій знає головне: мама поганого не порадить. Я йому сказала, що Олену давно час поставити на місце. Віддасть гроші – стане слухнянішою. Не віддасть – значить, ніяка вона не сім’я.
Ці слова лягали рівно. Не різали. Не пекли. Вони просто знімали з очей давню плівку.
Олена закрила банківський застосунок. Потім відкрила нотатки й написала один-єдиний рядок: «600 тисяч не переказувати».
На кухні Андрій уже міряв простір кроками. Біля обличчя раз у раз миготів його дорогий годинник. Коли він хотів здаватися господарем становища, то завжди починав широко розмахувати рукою.
– Ну що там? – гукнув він.
Олена повернулася.
– Переказу не буде.
Він не одразу збагнув її слова.
– У якому сенсі не буде?
– У прямому. Грошей твоїй матері я не переказуватиму.
– Ти знову починаєш?
– Ні. Я якраз закінчила.
Андрій зробив крок до неї.
– Олено, не грайся. Мама чекає.
– Я чула її розмову із Зоряною Павлівною.
На мить кухня наче звузилася. Андрій кліпнув. Потім на його обличчі з’явилася крива усмішка.