— І що ж ти такого наслухалася? — протягнув він. — Дві старі жінки язиками поплескали, ото й усе.
— Я почула, що ніякого ремонту не буде. Що гроші підуть Марії. Що розписку ніхто навіть не збирався писати. І що я тут, виявляється, нахлібниця.
— Мама могла сказати зайве. На нервах.
— Дивно. Нервувала вона дуже рівним голосом.
Андрій із силою кинув телефон на стіл.
— Ось як? Через кілька випадкових слів ти готова відмовити моїй матері?
— Не через слова. Через правду.
— Ти вже зовсім розперезалася, Олено. Живеш у моїй родині, носиш моє прізвище, а шістсот тисяч для матері чоловіка пошкодувала.
— Для твоєї матері, Андрію. Не для моєї.
Він коротко, різко засміявся.
— Нарешті. Оце і є справжня ти.
У цей момент у передпокої клацнув замок. Галина Іванівна зайшла до квартири з таким виразом обличчя, ніби ще за дверима зрозуміла: задуманий сценарій дав тріщину.
— Андрійку?
— Вона гроші не переказує.
Свекруха повільно зняла хустку, не відводячи погляду від Олени.
— Чому це?
— Бо я чула вашу розмову біля під’їзду.
Галина Іванівна навіть не зніяковіла. У її очах не було страху — лише роздратування, ніби Олена порушила не довіру, а порядок речей.
— Підслуховувати, між іншим, некрасиво.
— Брехати теж.
— Ой, які ми стали правильні. А одинадцять років біля мого сина жити було зручно? Він тебе на собі тягнув.
Олена на мить перевела погляд на чоловіка.
— Андрію, покажи мамі платежі за останні вісім місяців. Комунальні. Продукти. Кредит за твою машину. Ліки для неї, коли вона просила.
— Не влаштовуй тут бухгалтерію.
— Саме її я й влаштую. Бо слово «тягнув» у цій квартирі звучить надто голосно.
Галина Іванівна поставила сумку на стілець.
— Дружина має підтримувати чоловіка.
— А чоловік має разом із матір’ю обманювати дружину?
Андрій гупнув долонею по столу.
— Досить! Зараз ти переказуєш гроші, і ми закриваємо цю тему.
— Ні.
— Тоді збирай речі.
Галина Іванівна трохи підняла підборіддя. Вона чекала звичної картини: Олена опустить очі, почне виправдовуватися, проситиме не гарячкувати. Так уже бувало. Після сварок. Після принизливих жартів за родинними вечерями. Після розмов про «жіночу мудрість», під якою свекруха завжди мала на увазі мовчання.
Але цього разу Олена просто вийшла з кухні й попрямувала до кімнати.
Андрій рушив за нею.
— Ти куди?
— Речі складати.
Він завмер у дверях.
— Тобто ти справді йдеш?
— Ти сам це запропонував.
— Я сказав, щоб ти злякалася!
— Не спрацювало.
Олена дістала з антресолі сірий чемодан. Старий, із потертою ручкою. Колись вона купила його за дев’ятсот гривень перед першим відрядженням, і Андрій відтоді не раз насміхався з цієї покупки.
— З цим мотлохом і поїдеш? — кинув він. — Дуже символічно.
— Нормальний чемодан. Зайвого не бере.
Вона поклала всередину документи, кілька суконь, ноутбук, маленьку коробочку з батьковим годинником і папку з квитанціями. Не ту синю. Звичайну картонну, на резинці.
Андрій стояв поруч і дивився, як вона застібає замок.
— Увечері повернешся.
— Ні.
— Завтра.
— Ні.
— Олено, та кому ти потрібна зі своїми принципами?
Вона підняла чемодан із підлоги.
— Собі.
Галина Іванівна чекала в коридорі й дивилася зверхньо, хоча була нижча за Олену.
— Розумною стала? Ну-ну. Тільки потім назад не просися. Андрій у нас м’який, а я тебе на поріг не пущу.
— Вам і не доведеться.
— Ах, он як.
— Саме так.
Олена вийшла з квартири тихо, не грюкнувши дверима. На сходовому майданчику тягнуло старою пилюкою й фарбою. Біля ліфта вона дістала телефон і набрала Марту, подругу ще з тих часів, коли вони разом працювали в ательє.
— Марто, у тебе кімната вільна?
— Вільна. Що сталося?
— Розповім потім. Можна до тебе на пару тижнів?
— Приїжджай.
— Я заплачу.
— Спершу приїдь.
За сорок хвилин Олена вже сиділа на Мартиній кухні. Подруга поставила перед нею чашку гарячого чаю й мовчки підсунула тарілку з сиром. Без допитів. Без жалості. І саме це виявилося кращим за будь-які слова підтримки.
— Шістсот тисяч? — перепитала Марта, коли Олена нарешті все розповіла.
— Так.
— І ти вже майже їх переказала?
— Застосунок був відкритий.
Марта довго дивилася на неї.
— Батько тебе з того світу за руку втримав.
Олена зняла обручку й поклала її біля чашки.
— Ні. Я сама втрималася.
Наступного дня Андрій надіслав перше повідомлення: «Не дурій. Повертайся».
За годину прийшло друге: «Мамі через тебе зле».
Увечері — третє: «Ти зруйнувала сім’ю через гроші».
Олена не відповіла на жодне. Вона поїхала на роботу, доробила термінові замовлення, а після обіду зайшла до банку. Там переказала шістсот тисяч на вклад без можливості швидкого зняття й закрила доступ до спільного накопичувального рахунку, куди раніше майже автоматично докладала свою зарплату.
Потім сіла в маленькому кафе біля вікна й розгорнула папку з квитанціями.
Картина склалася проста. І дуже неприємна.
Останні місяці Андрій майже не брав участі у витратах. Свою зарплату він частинами перекидав матері.