Продукти купувала Олена. Комунальні рахунки закривала теж вона. Авто, на якому Андрій возив Галину Іванівну по крамницях і поліклініках, фактично утримувалося з її грошей. Навіть подарунок Марії на день народження оплатили з Олениної картки.
І весь цей час їй повторювали, що вона в їхній родині має ще й дякувати.
Увечері зателефонував Андрій.
— Ти де?
— У Марти.
— Серйозно? У цієї розлученої?
— Кажи, що хотів.
— Мама плаче.
— Передай їй, що шістсот тисяч вона не отримає.
— Ти поводишся огидно.
— Я просто не віддала гроші людині, яка намагалася мене ошукати.
— Це моя мати!
— От і розбирайся з нею сам.
Він заговорив тихіше.
— Олено, чого ти добиваєшся? Хочеш, щоб я вибирав між вами?
— Ні. Ти вже зробив вибір.
— Я нічого не вибирав.
— Вибрав тоді, коли сказав мені збирати речі.
У слухавці повисло важке, зле мовчання.
— Думаєш, я за тобою бігатиму?
— Не думаю.
— Тоді розлучення.
— Добре.
Андрій замовк. Схоже, це слово він тримав як останній козир, як погрозу. А воно раптом прозвучало як звичайна відповідь.
— Ти ще пошкодуєш, — нарешті кинув він.
— Можливо. Але точно не через гроші.
За тиждень Галина Іванівна сама набрала її номер. Олена здивувалася, проте відповіла.
— Олено, — свекруха заговорила м’яко, майже лагідно, — ти ж доросла жінка. Навіщо доводити все до розлучення?
— Ви хотіли показати мені моє місце.
— Господи, хто тобі таке сказав?
— Ви. Біля під’їзду.
— Я була засмучена. У мене тиск підскочив.
— Галино Іванівно, не треба.
Свекруха витримала коротку паузу.
— Гаразд. Поговорімо чесно. Андрій нервує. Без тебе зовсім зірвався. У квартирі безлад. Їсть що доведеться. На роботу спізнюється. Ти ж знаєш його характер.
— Знаю.
— От бачиш. Повертайся. А гроші… Якщо вже не хочеш давати шістсот тисяч, перекинь хоча б триста. Решту якось потім.
Олена заплющила очі. Не від болю — від утоми.
— Ви після всього ще просите половину суми?
— Я прошу заради сім’ї.
— Заради Марії.
Галина Іванівна різко видихнула.
— Марія теж сім’я.
— Тоді нехай Андрій переказує їй свої гроші.
— У нього немає таких грошей!
— Значить, весілля буде скромнішим.
— Яка ж ти стала жорстка.
— Ні. Просто перестала бути зручною.
Після цієї розмови настали десять тихих днів.
Олена винайняла невелику однокімнатну квартиру за двадцять вісім тисяч на місяць. Не десь на околиці, але й без показного лиску. Поставила валізу біля шафи. Купила дві чашки, свіжий комплект рушників і настільну лампу. Увечері вона приходила туди й не чула, що знову «не так» порізала хліб, не туди поставила каструлю або не тим тоном відповіла Андрієві.
Вона працювала конструкторкою одягу в маленькій майстерні. Давно могла брати приватні замовлення, але Андрій щоразу кривився:
— Знову твої ганчірочки? Краще б нормальним ділом зайнялася.
Тепер ці «ганчірочки» принесли їй перші сімдесят чотири тисячі за місяць. Потім з’явилося ще одне замовлення. А за ним — постійна клієнтка, яка привела свою сестру.
Марта сказала:
— Заведи окрему сторінку. Покажи, що робиш.
— Я не вмію красиво писати.
— Зате вмієш красиво шити.
Олена так і зробила. Без гучних обіцянок і порожніх слів. Лише фотографії, розміри, тканини, терміни. За місяць у неї вже був запис на три тижні наперед.
Андрій з’явився наприкінці серпня.
Він чекав біля під’їзду її орендованої квартири. У руках тримав букет. Не улюблені хризантеми, а червоні троянди — ті самі, які купував будь-якій жінці, коли хотів здаватися щедрим.
— Привіт, — сказав він.
— Навіщо прийшов?
— Поговорити.
— Говори.
Він озирнувся на двір.
— Може, піднімемося?
— Ні.
— Олено, я все зрозумів.
— Що саме?
— Що погарячкував. І мама теж. Вона людина старого виховання, у неї язик важкий.
— У неї язик чесний. Особливо коли вона думає, що я не чую.
Андрій скривився.
— Та годі вже чіплятися до слів.
— Ти прийшов миритися чи пояснювати, чому я знову винна?
Він опустив букет нижче.
— Я втомився. Удома неможливо. Мама щодня пиляє. Марія зі своїм нареченим тиснуть через гроші. Кредит за машину душить. Я… Загалом, я зрозумів, що без тебе мені погано.
Олена повільно кивнула.
— Звісно, погано. Я оплачувала твій комфорт.
— Не кажи так.
— Саме так і було.
Він подивився на її сумку, на охайну сукню, на спокійне обличчя.
— Ти змінилася.
— Ні. Просто раніше ти бачив лише те, що тобі було вигідно бачити.
Андрій ступив ближче.
— Давай почнемо спочатку. Я поговорю з мамою. До твоїх грошей більше ніхто не торкатиметься.
— Заяву на розлучення вже подано.
— Її можна забрати.
— Я не забиратиму.
Він стиснув зуби.