За продукти розраховувалася Олена. Комунальні рахунки закривала теж вона. Кредит за автомобіль, яким Сергій возив Наталію Михайлівну по магазинах і поліклініках, погашався з її грошей. Навіть подарунок Юлії на день народження був оплачений Олениною карткою.
І весь цей час їй повторювали, що вона в їхній родині ще й має бути вдячною.
Увечері зателефонував Сергій.
— Ти де?
— У Марії.
— Ти серйозно? У цієї розлученої?
— Якщо маєш справу — кажи.
— Мама плаче.
— Передай їй, що шістсот тисяч вона не отримає.
— Ти поводишся огидно.
— Я просто не віддала гроші людині, яка збиралася мене обдурити.
— Це моя мати!
— От і розбирайся сам.
Його голос став нижчим, наче він намагався стриматися.
— Олено, чого ти добиваєшся? Щоб я вибирав між вами?
— Ні. Ти вже зробив вибір.
— Я нічого не вибирав.
— Вибрав, коли наказав мені збирати речі.
У слухавці повисла важка, зла тиша.
— Думаєш, я бігатиму за тобою?
— Не думаю.
— Тоді розлучення.
— Добре.
Сергій замовк. Схоже, це слово він тримав як останній важіль тиску, а воно раптом прозвучало як звичайна відповідь.
— Ти ще пошкодуєш, — нарешті вимовив він.
— Можливо. Але не через гроші.
За тиждень зателефонувала сама Наталія Михайлівна. Олена здивувалася, проте слухавку взяла.
— Олено, — почала свекруха несподівано лагідно, — ти ж доросла жінка. Навіщо доводити все до розлучення?
— Ви хотіли поставити мене на місце.
— Господи, хто тобі таке сказав?
— Ви. Біля під’їзду.
— Я була засмучена. У мене тиск.
— Наталіє Михайлівно, не треба.
Свекруха зробила паузу, ніби зважувала, яким тоном говорити далі.
— Гаразд. Давай чесно. Сергій нервує. Без тебе зовсім зірвався. У квартирі безлад. Їсть абищо. На роботу спізнюється. Ти ж знаєш його характер.
— Знаю.
— Ну от. Повернися. А щодо грошей… Якщо не хочеш переказувати шістсот тисяч, дай хоча б триста. Решту потім якось вирішимо.
Олена заплющила очі. Не від болю — від виснаження.
— Ви після всього, що сталося, просите в мене половину суми?
— Я прошу заради сім’ї.
— Заради Юлії.
Наталія Михайлівна різко видихнула.
— Юлія теж родина.
— Тоді нехай Сергій переказує їй свої гроші.
— У нього немає таких грошей!
— Значить, весілля буде скромнішим.
— Якою ж ти стала жорсткою.
— Ні. Я просто перестала бути зручною.
Після цієї розмови настали десять тихих днів.
Олена орендувала невелику однокімнатну квартиру за двадцять вісім тисяч гривень на місяць. Не на околиці, але й без показного лоску. Поставила валізу біля шафи, купила дві чашки, новий набір рушників і настільну лампу. Вечорами вона поверталася туди й не чула, що знову неправильно нарізала хліб, не туди поставила каструлю чи не тим тоном відповіла Сергієві.
Вона працювала конструкторкою одягу в невеликій майстерні. Давно могла брати приватні замовлення, але Сергій щоразу кривився:
— Знову твої ганчірочки? Краще б нормальним ділом зайнялася.
Тепер ці “ганчірочки” принесли їй перші сімдесят чотири тисячі гривень за місяць. Потім з’явилося ще одне замовлення. За ним — постійна клієнтка, яка привела свою сестру.
Марія порадила:
— Створи окрему сторінку. Покажи, що ти робиш.
— Я не вмію гарно писати.
— Зате вмієш гарно шити.
Олена створила сторінку. Без гучних обіцянок і зайвого пафосу. Просто фотографії, розміри, тканини, терміни. Уже за місяць у неї був запис на три тижні вперед.
Сергій з’явився наприкінці серпня.
Він чекав біля під’їзду її орендованого будинку. У руках тримав букет. Не улюблені хризантеми, а червоні троянди — ті самі, які купував усім жінкам підряд, коли хотів здаватися щедрим.
— Привіт, — сказав він.
— Навіщо прийшов?
— Поговорити.
— Говори.
Сергій озирнувся на двір.
— Може, піднімемося?
— Ні.
— Олено, я все зрозумів.
— Що саме?
— Що перегнув. Мама теж. Вона людина старого гарту, у неї язик різкий.
— У неї язик чесний. Особливо коли вона думає, що я не чую.
Сергій невдоволено скривився.
— Та досить уже чіплятися до слів.
— Ти прийшов миритися чи пояснювати, чому я знову винна?
Він опустив букет нижче.
— Я втомився. Удома неможливо. Мама щодня пиляє. Юлія зі своїм нареченим вимагають грошей. Кредит за машину тисне. Я… Одним словом, я зрозумів, що без тебе мені погано.
Олена ледь кивнула.
— Звісно, погано. Я оплачувала твій комфорт.
— Не треба так.
— Треба.
Він подивився на її сумку, на охайну сукню, на спокійне обличчя.
— Ти змінилася.
— Ні. Просто раніше ти бачив лише те, що було зручно тобі.
Сергій зробив крок ближче.
— Давай почнемо спочатку. Я поговорю з мамою. До грошей більше ніхто не торкатиметься.
— Заяву на розлучення вже подано.
— Її можна забрати.
— Я не забиратиму.
Він стиснув зуби.