– Сьогодні перекинь мамі 600 тисяч гривень. І без зайвих суперечок, Олено. Ти ж мені дружина, а не якась стороння людина.
Андрій стояв посеред кухні у випрасуваній сорочці й тримав телефон так упевнено, ніби розмова вже завершилася на його користь. На екрані світилася смс від Людмили Іванівни: «Синочку, не зволікай. Мені вже перед людьми незручно».
Олена повільно опустила чашку на стіл.
– Перед якими ще людьми?
– Перед нормальними, – різко кинув чоловік. – Мама вже домовилася з майстрами. У неї квартира сиплеться, а ти сидиш над своїми заощадженнями, наче над скарбом.
– Це гроші, які залишив мені батько.
– І що з того? – Андрій криво всміхнувся. – У сім’ї все спільне. І труднощі теж спільні. Чи ти добра дружина тільки на словах?
Олена мовчки подивилася на нього. Їй було сорок два, Андрієві – сорок чотири. Разом вони прожили одинадцять років, і за цей час вона навчилася вловлювати всі відтінки його роздратування: коли він справді сердився сам, коли повторював материні фрази, а коли просто намагався дотиснути її до згоди.
Тепер говорив не лише він.
За його спиною стояла Людмила Іванівна. Невисока, охайна, із сріблястою укладкою та незмінним поглядом на невістку, ніби та була найманою помічницею, яку тримають у домі з жалості.
– Оленочко, – протягнула свекруха солодким голосом, – ну чого ти вчепилася? Я ж не мільйон прошу. Усього 600 тисяч. Андрій тобі потім усе поверне.
– Коли саме?
– Коли матиме змогу.
– Тоді напишете розписку?
Андрій рвучко повернув до неї голову.
– Ти це зараз серйозно?
– Абсолютно.
– Моя мати має писати тобі розписку? Рідна мати твого чоловіка?
Людмила Іванівна тихенько зойкнула й притисла долоню до грудей. Без болю. Без справжньої слабкості. Просто красиво й вчасно. Вона завжди вміла зробити так, щоб винною в усьому виглядала саме Олена.
– Андрію, облиш, – зітхнула вона. – Я ж знала, що цим закінчиться. Чужа кров завжди чужа.
Олена нічого не відповіла. Вона взяла телефон, відкрила банківський застосунок і побачила свої накопичення. 600 тисяч лежали на окремому рахунку. Перед смертю батько сказав їй коротко: «Не висипай усе в одну сімейну каструлю. Залиши собі опору». Тоді вона образилася на ці слова. А тепер зрозуміла: він просто надто добре розбирався в людях.
– Я переказ зроблю, – сказала вона.
Андрій одразу розслабив плечі.
– Ось бачиш. Можеш же поводитися нормально.
– Тільки спершу зайду до кімнати. Треба підтвердити ліміт.
– Давай швидше. Мама на хвилинку забіжить до сусідки, а тоді разом поїдемо до неї.
Людмила Іванівна стиснула губи.
– Галина Павлівна чекає мене біля під’їзду. Я пообіцяла віддати їй ключі від комірчини.
Олена вийшла в коридор. Двері до кімнати були трохи прочинені. Вона сіла на край ліжка, але гроші не переказала. Пальці завмерли над екраном. На кухні Андрій тихо наливав матері чай. За кілька секунд грюкнули вхідні двері.
Свекруха вийшла.
Олена вже хотіла закрити застосунок, коли з прочиненої кватирки долинув голос Людмили Іванівни. Кухонні вікна виходили у двір, а лавка біля під’їзду стояла саме під ними.
– Ну що? – поцікавилася сусідка. – Дає?
– А куди вона подінеться, – хмикнула Людмила Іванівна. – Андрій її дотисне. Вона в нас м’яка. Вічно ходить так, ніби перед усіма завинила.
– А якщо потім назад попросить?
– Нехай просить. Сама перекине, без жодних паперів. Потім скажу: то був подарунок. Допомога літній жінці. Які ще борги?
Олена сиділа нерухомо.
– А ремонт справді робитимеш? – запитала Галина Павлівна.
– Який ремонт? – свекруха неголосно засміялася. – Я Марії обіцяла на перший внесок. Дівчині заміж виходити, їй ці гроші потрібніші. А ця нехай ще радіє, що Андрій із нею живе. Ні дітей, ні особливої вроди, зарплата середня. Приживалка з гонором.
– А Андрій про це знає?
– Андрій знає головне: мама поганого не порадить. Я йому сказала, що Олену давно час поставити на місце. Віддасть гроші – стане слухнянішою. Не віддасть – значить, ніяка вона не сім’я.
Слова падали рівно. Вони не різали й не обпалювали. Просто знімали з очей давню мутну плівку.
Олена закрила банківський застосунок. Потім відкрила нотатки й набрала один короткий рядок: «600 тисяч не переказувати».
На кухні Андрій уже міряв кімнату кроками. Його дорогий годинник раз по раз блискав біля обличчя. Він завжди розмахував рукою, коли хотів виглядати господарем становища.
– Ну що там? – гукнув він.
Олена повернулася.
– Переказу не буде.
Він навіть не одразу збагнув її слова.
– Тобто як це не буде?
– Тобто грошей твоїй матері я не перекажу.
– Ти знову за своє?
– Ні. Навпаки, я саме закінчила.
Андрій зробив крок до неї.
– Олено, не грайся. Мама чекає.
– Я чула її розмову з Галиною Павлівною.
На мить кухня ніби стиснулася. Андрій кліпнув, а тоді на його обличчі з’явилася крива усмішка.