– І що ж ти такого почула? – протягнув він. – Дві старі поговорили між собою, мало що вони можуть наплести.
– Що ремонту ніхто робити не збирається. Що гроші підуть Марії. Що жодної розписки мені не дадуть. І що я у вашому домі, виявляється, нахлібниця.
– Мама могла ляпнути згарячу.
– Дивно. Звучала вона дуже врівноважено.
Андрій різко кинув телефон на кухонний стіл.
– То ось як? Через кілька випадкових слів ти вирішила відмовити моїй матері?
– Не через слова. Через правду.
– Ти зовсім знахабніла, Олено. Живеш у моїй родині, носиш моє прізвище, а для матері чоловіка шістсот тисяч пошкодувала.
– Для твоєї матері, Андрію. Не для моєї.
Він коротко, неприємно засміявся.
– Нарешті. Ось вона, справжня ти.
У передпокої клацнув замок. Людмила Іванівна зайшла до квартири з таким виразом обличчя, ніби вже здогадувалася: задумане пішло не так.
– Андрійку?
– Вона гроші не переказує, – кинув він.
Свекруха неквапно зняла хустку.
– Чому це?
– Бо я чула вашу розмову біля під’їзду.
Людмила Іванівна перевела на Олену погляд. У ньому не було ні розгубленості, ні сорому. Лише роздратування.
– Підслуховувати, знаєш, некрасиво.
– Обманювати теж.
– Ой, які ми стали принципові. А одинадцять років жити поруч із моїм сином було зручно? Він тебе на собі тягнув.
Олена лише на мить глянула на чоловіка.
– Андрію, покажи мамі платежі за останні вісім місяців. Комунальні, продукти, внески за твою машину, ліки для неї, коли вона просила.
– Не починай свою бухгалтерію.
– Почну. Бо слово «тягнув» тут звучить занадто голосно.
Людмила Іванівна поставила сумку на стілець.
– Дружина має підтримувати чоловіка.
– А чоловік має разом із матір’ю брехати дружині?
Андрій ударив долонею по столу так, що чашка здригнулася.
– Досить! Зараз ти переказуєш гроші, і ми закриваємо це питання.
– Ні.
– Тоді збирай речі.
Людмила Іванівна ледь підняла підборіддя. Вона чекала звичного: Олена опустить очі, почне виправдовуватися, проситиме не гарячкувати. Так уже бувало після сварок. Після принизливих родинних вечерь. Після розмов про «жіночу мудрість», яку свекруха розуміла як мовчазну покору.
Але цього разу Олена просто розвернулася й пішла до кімнати.
Андрій рушив за нею.
– Ти куди?
– Речі збирати.
Він завмер у дверях.
– Тобто ти справді йдеш?
– Ти ж сам запропонував.
– Я сказав це, щоб ти злякалася!
– Не подіяло.
Олена дістала з антресолі сірий чемодан. Старенький, із потертою ручкою. Колись вона купила його за дев’ятсот гривень перед своїм першим відрядженням. Андрій завжди з нього глузував.
– І з цим мотлохом поїдеш? – скривився він. – Дуже символічно.
– Зручний чемодан. Зайвого не бере.
Вона поклала всередину документи, кілька суконь, ноутбук, маленьку коробочку з батьковим годинником і теку з квитанціями. Не синю. Звичайну картонну, на гумці.
Андрій мовчки стежив за її рухами.
– Увечері повернешся.
– Ні.
– Завтра прибіжиш.
– Ні.
– Олено, кому ти потрібна зі своїми принципами?
Вона застібнула чемодан.
– Собі.
Людмила Іванівна стояла в коридорі й дивилася на неї зверхньо, хоча сама була нижча на зріст.
– Розумною стала? Ну-ну. Тільки потім не приходь. Андрій м’який, а я тебе назад не впущу.
– Вам і не доведеться.
– Ах, он як.
– Саме так.
Олена вийшла з квартири спокійно, не грюкнувши дверима. На сходовому майданчику тягнуло фарбою й застарілим пилом. Біля ліфта вона витягла телефон і набрала Наталію, подругу ще з часів роботи в ательє.
– Наталю, у тебе кімната вільна?
– Вільна. Що сталося?
– Потім розповім. Можна пожити в тебе пару тижнів?
– Приїжджай.
– Я заплачу.
– Спершу приїжджай.
За сорок хвилин Олена вже сиділа на кухні в Наталії. Та мовчки поставила перед нею гарячий чай і підсунула тарілку з сиром. Без допитів. Без жалісливих зітхань. І це було краще за будь-які слова підтримки.
– Шістсот тисяч? – перепитала Наталія, коли Олена нарешті все розповіла.
– Так.
– І ти майже їх переказала?
– Уже відкрила застосунок.
Наталія довго дивилася на неї.
– Батько тебе з того світу за руку втримав.
Олена зняла обручку й поклала її біля чашки.
– Ні. Я сама себе втримала.
Наступного дня Андрій надіслав перше повідомлення: «Не вигадуй дурниць. Повертайся».
За годину прийшло друге: «Мамі через тебе зле».
Надвечір з’явилося третє: «Ти зруйнувала сім’ю через гроші».
Олена не відповіла. Вона поїхала на роботу, завершила термінові замовлення, а після обіду зайшла до банку. Там переказала шістсот тисяч на вклад без можливості швидкого зняття й заблокувала доступ до спільного накопичувального рахунку, куди раніше без особливих роздумів перекидала свою зарплату.
Потім вона сіла в маленькій кав’ярні біля вікна й розгорнула теку з квитанціями.
Картина склалася проста. І дуже неприємна.
Останніми місяцями Андрій майже не брав участі в родинних витратах. Зарплату він частинами переказував матері.