За їжу розраховувалася Олена. Комунальні рахунки закривала теж вона. Платежі за машину, на якій Андрій возив Людмилу Іванівну то по крамницях, то по поліклініках, лягали на її картку. Навіть подарунок Марії на день народження купили за її гроші.
І весь цей час їй повторювали, що в їхній родині вона ще й має бути вдячною.
Увечері зателефонував Андрій.
— Ти де?
— У Наталії.
— Ти серйозно? У цієї розлученої?
— Кажи, що хотів.
— Мама плаче.
— Передай їй, що шістсот тисяч вона не отримає.
— Ти поводишся огидно.
— Я просто не віддала гроші людині, яка збиралася мене ошукати.
— Це моя мати!
— От і вирішуй із нею сам.
Він заговорив тихіше, ніби спробував змінити тактику:
— Олено, чого ти добиваєшся? Щоб я вибирав між вами?
— Ні. Ти вже давно вибрав.
— Я нічого не вибирав.
— Вибрав тоді, коли сказав мені збирати речі.
У слухавці повисло важке, зле мовчання.
— Думаєш, я за тобою бігатиму?
— Не думаю.
— Тоді розлучення.
— Добре.
Андрій замовк. Мабуть, це слово він тримав як останню погрозу, а воно раптом прозвучало як звичайна відповідь.
— Ти ще пошкодуєш, — нарешті кинув він.
— Можливо. Але точно не через гроші.
За тиждень зателефонувала сама Людмила Іванівна. Олена здивувалася, проте слухавку взяла.
— Олено, — почала свекруха незвично лагідно, — ти ж доросла жінка. Навіщо доводити все до розлучення?
— Ви хотіли поставити мене на місце.
— Господи, хто тобі таке сказав?
— Ви. Біля під’їзду.
— Я була засмучена. У мене тиск підскочив.
— Людмило Іванівно, не треба.
Свекруха витримала паузу.
— Гаразд. Тоді прямо. Андрій зараз сам не свій. Без тебе зовсім зірвався. У квартирі безлад. Їсть що доведеться. На роботу запізнюється. Ти ж знаєш його характер.
— Знаю.
— От бачиш. Повертайся. А щодо грошей… Якщо не хочеш переказувати шістсот тисяч, дай хоча б триста. Решту якось потім.
Олена заплющила очі. Не від болю — від втоми.
— Ви після всього, що сталося, просите в мене хоча б половину?
— Я прошу заради родини.
— Заради Марії.
Людмила Іванівна різко видихнула.
— Марія теж родина.
— Тоді нехай Андрій переказує їй власні гроші.
— У нього немає таких грошей!
— Отже, весілля буде скромнішим.
— Яка ж ти стала жорстка.
— Ні. Просто я перестала бути зручною.
Після цієї розмови настали десять тихих днів.
Олена винайняла невелику однокімнатну квартиру за двадцять вісім тисяч гривень на місяць. Не на околиці, але й без показної розкоші. Поставила валізу біля шафи, купила дві чашки, нові рушники й настільну лампу. Вечорами вона поверталася туди й більше не чула, що знову «не так» нарізала хліб, не туди поставила каструлю чи не тим тоном відповіла Андрієві.
Вона працювала конструкторкою одягу в маленькій майстерні. Давно могла брати приватні замовлення, але Андрій щоразу кривився:
— Знову твої ганчірочки? Краще б нормальною справою зайнялася.
Тепер ці «ганчірочки» принесли їй перші сімдесят чотири тисячі за місяць. Потім з’явилося ще одне замовлення. Далі — постійна клієнтка, яка привела свою сестру.
Наталія порадила:
— Заведи окрему сторінку. Покажи людям, що ти робиш.
— Я не вмію гарно писати.
— Зате ти вмієш гарно шити.
Олена так і зробила. Без гучних обіцянок і красивих легенд. Лише фотографії, розміри, тканини та строки виконання. За місяць у неї вже був розписаний графік на три тижні вперед.
Андрій з’явився наприкінці серпня.
Він чекав біля під’їзду її орендованої квартири. У руках тримав букет. Не її улюблені хризантеми, а червоні троянди — ті самі, які він купував будь-якій жінці, коли хотів виглядати щедрим.
— Привіт, — сказав він.
— Навіщо прийшов?
— Поговорити.
— Говори.
Він озирнувся на двір.
— Може, піднімемося?
— Ні.
— Олено, я все зрозумів.
— Що саме?
— Що погарячкував. І мама теж. Вона людина старого виховання, у неї язик гострий.
— У неї язик чесний. Особливо коли вона думає, що я не чую.
Андрій скривився.
— Та годі вже чіплятися до слів.
— Ти прийшов миритися чи пояснювати, чому я знову винна?
Він опустив букет нижче.
— Я втомився. Удома нестерпно. Мама щодня гризе. Марія зі своїм нареченим вимагає гроші. Кредит за машину душить. Я… Загалом, я зрозумів, що без тебе мені погано.
Олена ледь кивнула.
— Звісно, погано. Я оплачувала твій комфорт.
— Не кажи так.
— Саме так і було.
Він подивився на її сумку, охайну сукню, спокійне обличчя.
— Ти змінилася.
— Ні. Просто раніше ти помічав лише те, що було тобі вигідно.
Андрій зробив крок ближче.
— Давай почнемо спочатку. Я поговорю з мамою. До грошей більше ніхто не торкатиметься.
— Заяву на розлучення вже подано.
— Її можна забрати.
— Я не забиратиму.
Він стиснув зуби, намагаючись стримати роздратування.