— Наталіє, ви взагалі при своєму розумі?! — не витримала моя свекруха й майже закричала через увесь стіл. — Ти грошей у дім не приносиш, не працюєш, та ще й дітей мати не хочеш!
Виделка застигла в мене в руці, так і не діставшись до рота. На кілька довгих секунд усі замовкли. Мій чоловік Андрій повільно опустив склянку на стіл. Його сестра Софія так широко розплющила очі, ніби не повірила власним вухам.
Марко, чоловік Софії, втупився у свою тарілку, наче салат раптом став найцікавішою річчю у світі. Навіть Тарас, старший брат Наталії, перестав жувати.
Я подивилася на свекруху. Її обличчя палало від обурення.
Вона й раніше дозволяла собі висловлюватися про моє життя. Не раз. Але до такого ще ніколи не доходило.
І тим паче — при всій родині.
— Мамо… — обережно почав Андрій.
— Ні, Андрію. Сьогодні я мовчати не буду.
Наталія підняла долоню, різко обірвавши його. — Хтось же має нарешті назвати речі своїми іменами.
Я неквапно поклала виделку на тарілку. Була неділя.
Ми з Андрієм запросили його рідних до нас на обід. Майже весь ранок я провела на кухні: запікала м’ясо, готувала картоплю, овочі, салат і яблучний пиріг.
Ще п’ять хвилин тому все здавалося більш-менш спокійним.
А потім Софія між іншим сказала, що одна її колега вагітна.
Звичайна розмова за столом.
Рівно до тієї миті, поки Наталія не перевела погляд на мене.
— А у вас коли вже буде?
Я ледь усміхнулася.
— Наразі ми не плануємо дітей.
Мені слід було здогадатися, що такої відповіді їй буде замало.
— Наразі?
Наталія відклала виделку.
— Ви одружені вже одинадцять років.
— Я пам’ятаю.
— То чого ви чекаєте?
Андрій спробував втрутитися:
— Мамо, це наша справа.
Та Наталія навіть не глянула в його бік.
Її очі й далі були прикуті до мене.
— Чи, може, ти просто не хочеш дітей?
Я не відповіла відразу.
Бо це була не та тема, яку мені хотілося обговорювати перед шістьма людьми.
— Наталіє, мені здається, за обідом про таке не говорять.
Вона коротко, сухо засміялася.
— Отже, відповідь — так.
— Відповідь саме така, як я щойно сказала.
— У тебе завжди на все готові пояснення.
Я глибоко вдихнула.
Андрій знову подав голос:
— Мамо, досить.
Але саме тоді Наталія вибухнула.
— Ти взагалі нормальна?! Грошей додому не приносиш, роботи в тебе немає, і ще дітей народжувати не збираєшся!
Тиша, що запала після цих слів, була вже зовсім іншою.
Не просто незручною.
Вона стала важкою.
Майже відчутною на дотик.
Я подивилася на Андрія.
Він виглядав таким самим приголомшеним, як і я.
Потім я знову повернулася до Наталії.
— Що ви щойно сказали?
— Те, що всі ми думаємо.
Софія різко підвела голову.
— Мамо, я так не думаю.
— Не втручайся.
— Але ти сказала: “усі ми”.
— Це просто такий вислів.
— Тоді не говори від мого імені, — твердо відповіла Софія.
Наталія нетерпляче махнула рукою.
— Я не з тобою розмовляю. Я говорю з Оленою.
Я трохи відкинулася на спинку стільця.
Дивно, але злість раптом відступила.
Принаймні не було тієї люті, на яку Наталія, мабуть, розраховувала.
Мені хотілося зрозуміти лише одне.
— Чому ви вирішили, що я не працюю?
Наталія кілька разів кліпнула.
— Бо ти не працюєш.
— І хто вам це сказав?
— Мені ніхто не мусить цього казати.
— Тобто ви самі так постановили.
— Щоразу, коли я приходжу, ти вдома.
Я мало не всміхнулася.
— Зазвичай ви приходите у вихідні.
Тарас тихо прочистив горло, намагаючись приховати сміх.