Наталія метнула в його бік такий погляд, що ним можна було різати скло.
— Я приходила й серед тижня.
— Двічі за весь минулий рік, — спокійно нагадала я. — Один раз о сьомій вечора, а другий — у святковий день.
Андрій провів долонею по лобі.
Він уже чудово розумів, куди все котиться.
Наталія — ще ні.
— Олено, не намагайся зараз усе перекрутити.
— Я нічого не перекручую, — відповіла я рівно. — Мені просто цікаво, чому ви при всій родині заявляєте, що я не працюю.
— Бо за все платить мій син.
Цього разу Андрій відреагував миттєво.
— Що?
Наталія повернулася до нього.
— Андрію, тобі не потрібно її захищати.
— Я її не захищаю. Я питаю, звідки ти це взяла.
— А хіба ти не працюєш?
— Працюю.
— От бачиш.
Андрій коротко, майже недовірливо засміявся.
— Мамо, Олена теж працює.
Наталія завмерла.
— Перепрошую?
Я промовчала.
Нехай краще це скаже він.
— Вона працює дистанційно. З дому.
— І чим же вона займається?
— Фінансовим консультуванням.
Наталія спершу глянула на мене.
Потім — на Андрія.
— З дому?
— Так.
— Але вона ніколи не розповідає про свою роботу.
Тут уже я не втрималася.
— Бо ви жодного разу мене про неї не запитали.
На мить у кімнаті стало тихо.
Рівно на одну мить.
— Ну добре, але робота з дому — це все ж не зовсім те саме, що…
Андрій поклав долоню на стіл.
Не грюкнув.
Не різко.
Але достатньо виразно, щоб зупинити її на півслові.
— Мамо.
Наталія замовкла.
— Олена заробляє більше за мене.
Ніхто не озвався.
Наталія кліпнула.
Один раз.
Потім ще.
— Що?
— Олена має більший дохід, ніж я.
Я відчула, як усі погляди одночасно перемістилися на мене.
Про гроші я говорити не любила.
Саме тому Наталія майже нічого й не знала про наші фінанси.
Андрій тим часом продовжив:
— І квартиру я теж не оплачую сам.
Наталія насупилася.
— Але ти казав, що у вас кредит.
— Так, у нас є кредит. Але це не означає, що я тягну його один.
— Отже, платите обоє.
Андрій похитав головою.
— Олена закриває приблизно шістдесят відсотків платежів.
Обличчя Наталії змінилося.
Не різко.
Майже непомітно.
Та ми всі це побачили.
Її впевненість дала тріщину.
Вона обвела поглядом присутніх.
Ніхто не поспішив ставати на її бік.
— Ну… я ж не могла цього знати.
Я подивилася їй просто в очі.
— Саме так.
Наталія міцно стиснула губи.
— Але це не скасовує іншого питання.
Ось воно.
Один доказ вислизнув у неї з рук — і вона одразу схопилася за наступний.
— Якого саме питання? — запитала я.
— Дітей.
Андрій на секунду заплющив очі.
— Мамо, досить.
— Ні. Я хочу зрозуміти. Якщо в неї добра робота, якщо вона заробляє, якщо у вас є житло… чому вона тоді не хоче створювати сім’ю?
Тепер уже я насупилася.
— У мене вже є сім’я.
— Ти прекрасно розумієш, про що я.
— Розумію. Саме тому так і кажу.
Наталія подалася вперед.
— Мій син завжди хотів дітей.
Я перевела погляд на Андрія.
Він раптом став зовсім тихим.
Оце мене справді зачепило.
— Завжди?
Наталія, здається, відчула, що намацала болюче місце.
— Ще з дитинства.
— Мамо… — попередив Андрій.
— А що? Це правда. Він постійно казав, що колись матиме велику родину.
Я дивилася вже тільки на чоловіка.
— Андрію?
Він важко видихнув.
— Можливо, коли мені було двадцять.
— Можливо?
— Олено, ми ж не раз це обговорювали.
І це було правдою.
Ми говорили про це роками.
Коли одружувалися, обидва думали, що, мабуть, колись у нас будуть діти.
Потім минув час.
Наші пріоритети почали змінюватися.
І поступово ми зрозуміли: насправді жоден із нас не відчуває в цьому справжньої потреби.
Наша остання по-справжньому серйозна розмова про це вже залишилася позаду.