— Прекрасно. Виходить, тепер ви всі вирішили, що я тут чудовисько.
Андрій теж підвівся.
— Ніхто такого не казав.
— І не треба казати вголос.
Вона зняла сумку зі спинки стільця й різким рухом притиснула її до себе.
— Мамо, — озвалася Софія, — просто вибачся.
Наталія навіть не глянула в її бік.
Я мовчки дивилася, як вона накидає пальто.
І дуже добре розуміла, що буде далі, якщо ми зараз дамо їй піти саме так.
Упродовж тижня вона розповідатиме всім, що ми накинулися на неї гуртом.
Потім подзвонить Андрієві.
А ще трохи згодом ця історія обросте такими подробицями, що врешті-решт саме вона виявиться скривдженою стороною.
Тому я теж піднялася.
— Наталіє.
Вона завмерла біля дверей.
— Що ще?
— Я не хочу, щоб ви пішли звідси з думкою, ніби я образилася через запитання про дітей.
Наталія подивилася на мене насторожено, ніби чекала нового удару.
— Я злюся не через це. Я злюся тому, що ви вирішили: моя цінність як жінки визначається трьома речами — скільки я заробляю, чи працюю поза домом і чи хочу стати матір’ю.
За столом ніхто не озвався.
— І навіть якби я не приносила додому жодної гривні, — продовжила я, — навіть якби Андрій сам оплачував усе наше життя, навіть якби я ніколи не захотіла мати дітей, це все одно не давало б вам права принижувати мене перед моєю родиною.
Наталія трохи опустила очі.
— Я не збиралася тебе принижувати.
— Тоді вам варто подумати, чому вийшло саме так.
Її пальці ще міцніше стиснули ручку сумки.
Уперше за всі роки нашого знайомства вона, здається, не знайшла, що відповісти.
Андрій підійшов до мене.
Він не взяв мене за руку, не обійняв, навіть не торкнувся.
Просто став поруч.
І цього було достатньо.
Наталія це помітила.
Спершу вона подивилася на сина.
Потім — на мене.
І нарешті промовила значно тихіше:
— Я не знала, що ти працюєш.
— Тепер це вже з’ясували.
— І я не знала, що рішення щодо дітей було вашим спільним.
Андрій відповів замість мене:
— Бо ти ніколи не питала. Ти сама вигадала відповідь і повірила в неї.
Наталія ще кілька секунд стояла біля дверей, ніби вагалася, чи не грюкнути ними все ж таки.
Потім повільно повернулася до стільця й поклала сумку назад.
Вона не пішла.
— Олено…
Я мовчки чекала.
Було видно, як важко їй дається кожне слово.
— Те, що я сказала, було неправильно.
Ніхто за столом навіть не ворухнувся.
— Я не мала права говорити з тобою таким тоном. Тим паче при всіх.
Я дивилася на неї й намагалася зрозуміти, що відчуваю.
Це не було ідеальне вибачення.
Воно не стирало одинадцяти років її натяків, колючих зауважень і мовчазних оцінок.
Але це було перше справжнє вибачення, яке я почула від Наталії за весь час нашого знайомства.
— Дякую, — сказала я.
Наталія коротко кивнула.
Після цього вона повільно повернулася до столу.
Софія відсунула стілець, щоб дати їй пройти.
Наступні кілька хвилин усі сиділи розгублено, ніби ніхто не знав, яку тему тепер можна порушити, щоб не наступити на чергову міну.
Тиша була незвичною.
Не сердитою, не холодною — радше виснаженою.
Аж поки Тарас не подивився на середину столу й не зітхнув.
— Ну що ж, — сказав він. — Раз ми вже розібралися, хто сплачує кредит, хто працює і хто не планує дітей… може, тепер з’ясуємо, хто доїв останній шматок яблучного пирога?
Усі одночасно глянули на порожню тарілку.
Марко повільно підняв руку.
— Я.
Софія легенько штовхнула його в плече.
І, всупереч усьому, навіть Наталія ледь усміхнулася.
Але той обід усе змінив.
Не тому, що Наталія довідалася, скільки я заробляю.
І не тому, що нарешті почула: рішення не мати дітей належало не лише мені, а нам обом з Андрієм.
Змінилося щось інше.
Того дня вперше перед усією родиною стало зрозуміло: наші з Андрієм рішення не потребують нічиєї згоди, дозволу чи схвалення.
Відтоді, щоразу коли Наталія починала фразу словами:
— От якби я була на вашому місці…
Андрій усміхався й спокійно відповідав:
— Але ти не на нашому місці, мамо.
І здебільшого цього вистачало.