Від тієї розмови минуло вже два роки.
І тоді ми обоє дійшли одного висновку.
Дітей ми не хотіли.
Це не було катастрофою.
Не було проблемою.
Це був вибір.
Наш вибір.
— Тоді скажи їй це, — промовила я.
Андрій повернув до мене голову.
— Що саме?
— Скажи своїй матері, хто вирішив, що в нас не буде дітей.
Наталія миттю перевела погляд на сина.
— Що означає “хто”?
Андрій кілька секунд мовчав. Потім поклав передпліччя на стіл і спокійно відповів:
— Ми обоє.
— Я не це питала.
— Але відповідь саме така.
— Андрію…
— Ми разом вирішили, що не хочемо дітей.
Наталія повільно похитала головою.
— Ні.
Це прозвучало настільки безглуздо, що Софія не втрималася:
— Перепрошую, що значить “ні”?
— Мій син хотів дітей.
Андрій подивився на матір прямо й твердо.
— Мамо, мені сорок. Думаю, я вже здатен сам розуміти, чого хочу.
— Ти тепер так кажеш.
— Я кажу так, бо це правда.
— Відколи ти з нею, ти дуже змінився.
І цієї миті в обличчі Андрія щось різко змінилося.
До цього він ще намагався триматися спокійно.
Тепер — уже ні.
— Знову?
Наталія промовчала.
— Ти знову збираєшся звалити на Олену будь-яке моє рішення, яке тобі не до вподоби?
— Я такого не казала.
— Але щойно саме на це натякнула.
— Я лише сказала, що раніше ти був іншим.
— Звісно, був. Мені тоді було двадцять дев’ять.
Наталія схрестила руки на грудях.
— Я знаю свого сина.
— Ні, мамо. Ти знаєш тільки ту мою версію, яка тобі зручна.
Ця фраза впала на стіл важко, мов камінь.
Я глянула на Андрія.
Я ніколи не чула, щоб він говорив із матір’ю таким тоном.
Здається, Наталія також.
— І що це має означати?
— Те, що щоразу, коли я роблю щось не так, як тобі хочеться, ти заявляєш, ніби це Олена мене змінила. Ми перестали щосуботи приїжджати до тебе — винна Олена. Ми купили цю квартиру, а не житло поруч із тобою — винна Олена. Я припинив розповідати тобі, скільки заробляю, — знову винна Олена. А тепер виявляється, що й дітей у нас немає через Олену.
— Я ж просто хвилююся за тебе.
— Тоді почни хвилюватися через те, як ти поводишся з моєю дружиною.
Наталія зблідла.
— То тепер винна я?
— Я кажу, що ти щойно при всій родині принизила мою дружину, спираючись на речі, про які взагалі нічого не знала.
— Я її не принижувала.
Софія поклала виделку на тарілку.
— Мамо, ти сказала, що вона не працює, не приносить грошей у дім і навіть дітей мати не хоче.
— Я не казала, що вона не хоче подарувати мені онуків.
— Тобі й не потрібно було це вимовляти прямо.
Наталія подивилася на доньку так, ніби та її зрадила.
Я все ще сиділа мовчки.
Аж доки Наталія знову не звернула погляд на мене.
— Ну, якщо ти заробляєш такі гроші, могла б сказати про це раніше.
І тут я засміялася.
Просто не змогла стриматися.
— Перепрошую?
— Якби я знала…
— То ви поважали б мене більше?
Наталія розтулила рота.
Але відповіді не знайшла.
— Ось у цьому й річ, — сказала я. — Ви вважаєте, що спершу маєте дізнатися, скільки я заробляю, а вже потім вирішити, чи заслуговую я на повагу.
— Не перекручуй мої слова.
— Мені й не треба. Ви щойно самі це сказали.
За столом знову запала тиша.
Цього разу озвався Тарас.
— Наталіє, мені здається, тобі варто попросити вибачення.
Вона різко повернулася до нього.
— І ти туди ж?
— Йдеться не про те, щоб ставати на чийсь бік.
— А виглядає саме так.
— Ні. Йдеться про те, що ти говорила про речі, у яких зовсім не розбиралася.
Наталія підвелася з місця.