Наталія завмерла в передпокої, не зводячи очей із двох хлопчаків з однаковими наплічниками. Позаду них стояв Олександр — високий, напружений, з двома величезними торбами в руках. Була середа. Звичайна середа, аж ніяк не вихідний день.
— Це кого ти привів до моєї оселі? — спитала вона спокійно, без крику. — Ми ж домовлялися: діти від твого першого шлюбу з нами жити не будуть.
Олександр, не відповідаючи одразу, протиснувся повз неї до коридору й поставив сумки на підлогу.
— Наталіє, тільки не починай. Так склалися обставини. На місяць. Ну, може, на два.
— А може, й на три? — Наталія присіла навпочіпки перед близнюками, лагідно усміхнулася, провела долонею по їхніх маківках. — Хлопці, йдіть у кімнату. На полиці є конструктор, пограйтеся трохи, поки ми з татом поговоримо.
Діти слухняно пішли. Наталія зачинила за ними двері й повільно обернулася до чоловіка.
— Олександре, я правильно все зрозуміла? Ти серед тижня приводиш дітей із речами й просто ставиш мене перед фактом?
— А що мені, по-твоєму, треба було зробити? Це мої сини! Чи ти хотіла, щоб вони ночували надворі?
— Дуже зручна логіка. Коли ми одружувалися, ти запевняв, що хлопчики житимуть із Софією. Пам’ятаєш? Чи твоя пам’ять працює вибірково — як меню в дешевій їдальні: лишається тільки те, що вигідно?
— Це ненадовго!
— Ненадовго — це субота й неділя. А дві повні сумки та розмови про кілька місяців — це вже переїзд. Різницю вловлюєш?
Олександр нервово заходив туди-сюди вузьким коридором.
— Я не збираюся звітувати перед тобою за власних дітей. І взагалі, це також мій дім.
— Ні, Олександре. Це моя квартира. Вона була моєю до тебе й залишиться моєю після тебе. І перш ніж знову вимовиш слово “мій”, зазирни в документи. Там указане одне прізвище, і воно точно не твоє.
Наталія дістала телефон і почала набирати номер свекрухи. Олександр різко сіпнувся.
— Поклади слухавку. Не смій телефонувати моїй матері!
— Чому це? Ти ж ухвалюєш рішення за нас обох. Може, вона теж не знає, що раптом стала бабусею на повну ставку?
— Наталіє, я тебе попереджаю!
— Попереджаєш? Про що саме? Що за п’ять хвилин Олена Павлівна дізнається, як її син розпоряджається чужою квартирою?
У слухавці пішли гудки. Свекруха відповіла після третього.
— Олено Павлівно, добрий вечір. Скажіть, будь ласка, ви знаєте, що Олександр перевіз Максима й Артема до нас? З речами. І, схоже, надовго.
На тому кінці запала пауза. Потім пролунав розгублений, щиро здивований голос:
— Наталочко, я вперше про це чую. Він мені жодного слова не сказав. Як це — з речами?
— Дві великі сумки. І пояснення: “місяць, може два, може три”. От я й хочу зрозуміти: це у вас сімейний план чи його особиста імпровізація?
— Господи… Наталю, я тобі так вдячна за терпіння. Ти й так кожних вихідних із хлопцями возишся, поки він десь із друзями бігає. Я з ним поговорю.
— Дякую. Але, мабуть, цього разу я сама розберуся. Дайте мені, будь ласка, адресу Софії. Хочу з’ясувати, з якого дива вона так легко віддала дітей.
Олена Павлівна продиктувала адресу. Олександр стояв білий як стіна, притиснувшись спиною до шпалер.
— Навіщо тобі її адреса? Що ти надумала?
— А чого ти так зблід? Якщо все чесно, то чого боятися?
— Не лізь туди, Наталіє. Це тебе не стосується.
— Не стосується? Хлопчики зараз у моїй квартирі, спатимуть на моєму дивані й їстимуть за моїм столом. Щосуботи й щонеділі я з ними малюю, гуляю, готую їм їжу, а ти в цей час то “до друга”, то “до мами”. Хоча, як з’ясувалося, мама тебе теж не бачить. То куди ти їздиш на вихідних, Олександре?
— Я не зобов’язаний перед тобою виправдовуватися!
— Авжеж, не зобов’язаний. Але й я не зобов’язана бути безкоштовною нянькою для чужих дітей, поки їхній батько невідомо де розважається.
Наталія зробила крок ближче й пильно подивилася йому просто в очі.
— Дай мені номер телефону Софії.
— Ні.
— Чому?
— Бо ні! Досить влаштовувати допит!
— Знаєш, Олександре, сама ця відмова вже дуже багато про що говорить.