— Олександре, коли людині нічого приховувати, вона не кричить. Вона просто називає номер і спокійно допиває свій компот. А ти зараз маєш такий вигляд, ніби тебе застукали на столі з рибою в зубах: рибу вже ковтнув, а невинну морду зробити не виходить.
Олександр урвався на півслові й замовк. Наталія лише коротко кивнула, ніби остаточно переконалася в тому, що й так уже зрозуміла.
— Добре. На сьогодні досить. Пізно, діти виснажені. Я постелю їм у вітальні. А завтра ми продовжимо цю розмову.
Ніч видалася важкою й безсонною. Наталія лежала, втупившись у темряву, і знову та знову прокручувала в голові слова Марії, своєї подруги, сказані ще рік тому.
«Готуйся до неприємного сюрпризу. У моєї сестри Ярини було те саме: розлучилася, дитина офіційно з нею, а щойно з’являється нагода — відправляє малого до колишнього. І не на день-два, а на тижні, іноді на місяці. Зате аліменти отримує без жодних затримок. Її колишній зрештою переїхав до іншого міста, аби просто не збожеволіти».
Тоді Наталія тільки відмахнулася. Марія завжди все перебільшує, любить драму на рівному місці. Але тепер кожне її слово звучало не як плітка, а як точне передбачення.
Зранку Олександр почав квапливо збиратися.
— Мені треба поїхати. Справи.
— Звісно. У тебе ж завжди справи. Особливо по суботах.
— Знову починаєш?
— Я ще навіть не починала. Їдь. Я подбаю про хлопців. Як завжди.
Він вийшов, грюкнувши дверима трохи голосніше, ніж було потрібно. Наталія зачекала хвилин двадцять, одягнула близнюків і повезла їх до Олени Павлівни.
Свекруха відчинила майже одразу. Побачила онуків — і по її обличчю стало ясно: пояснювати багато не доведеться.
— Заходьте, мої любі. Бабуся зараз млинців насмажить.
Хлопчаки миттю прошмигнули всередину. Олена Павлівна м’яко торкнулася Наталіїної руки й затримала її на порозі.
— Наталочко, прости його. Я сама не розумію, що з ним коїться. Він і мені бреше.
— Олено Павлівно, мені потрібна точна адреса Софії. Ви називали вулицю, але не казали ні будинку, ні квартири.
Свекруха на мить опустила очі.
— Зеленогірська, чотирнадцять, квартира сорок один. Тільки, прошу тебе, не рубай з плеча.
— Я не рубаю, — тихо відповіла Наталія. — Я обережно розкриваю те, що загноїлося. Як хірург.
Вона поїхала за названою адресою. Під’їзд, четвертий поверх, двері з номером сорок один. Наталія натиснула на дзвінок. За дверима почулися кроки. Клацнув замок.
На порозі стояв Олександр.
Мить. Друга. Третя. Його обличчя витягнулося, губи розтулилися, а погляд заметався так, як у людини, яку спіймали на брехні настільки очевидній, що виправдання виглядають жалюгідно ще до того, як їх вимовлять.
Наталія мовчки подивилася на нього. Потім перевела очі вглиб коридору: жіночий плащ на вішаку, домашні капці біля стіни. І знову — на чоловіка.
Вона не сказала нічого. Просто розвернулася й почала спускатися сходами.
— Наталіє! Зачекай! Це не те, що ти подумала! Я лише допомагав! У неї кран потік, вона подзвонила, я приїхав!
Його голос летів за нею, відбивався від стін під’їзду, ставав глухим і неприємним. Наталія навіть не озирнулася. Вийшла на подвір’я, глибоко вдихнула прохолодне повітря й дістала телефон.
Першим вона набрала майстра із замків.
— Добрий день. Мені потрібно замінити замок на вхідних дверях. Адресу зараз продиктую. За годину зможете? Чудово.
Другий дзвінок був до служби перевезень.
— Вітаю. Потрібні двоє вантажників, треба зібрати й вивезти речі. Обсяг невеликий: кілька мішків одягу, робочий стіл, крісло. Адреса доставки інша. Так, усе можна забрати за один раз.
Наталія йшла вулицею швидко, майже не помічаючи людей довкола. Тепер картина склалася повністю. Софія скинула дітей Олександрові, а якщо точніше — їй, Наталії, щоб звільнити квартиру для зустрічей із колишнім чоловіком. Схема стара як світ: дітей — подалі, коханця — назад у дім.
Але в Софії був законний чоловік — Дмитро. Олена Павлівна згадувала його ім’я. І Наталія вже знала, який буде наступний крок.
Коли вона підійшла до свого будинку, майстер із валізкою інструментів уже чекав біля під’їзду. Вантажники приїхали ще за п’ятнадцять хвилин. Наталія відчинила квартиру й без поспіху, холодно та послідовно почала збирати Олександрові речі.
Його зимова куртка. Черевики. Три полиці книжок. Письмовий стіл із кабінету, розкладне крісло, два мішки одягу. Дитячі речі вона склала окремо й акуратно розклала по пакетах: іграшки та рюкзаки.