Вона більше не вірила, що чергова розмова щось зрушить. Андрій не стане іншим за один вечір. Тетяна Павлівна не зупиниться сама, якщо їй не поставити межу так, щоб вона вже не могла вдавати, ніби цієї межі не існує.
Наступного ранку Оксана зателефонувала до майстерні.
Слюсар приїхав ближче до обіду. Працював мовчки, швидко й упевнено — не більше сорока хвилин. Коли він пішов, у дверях блищали два нові замки: надійні, дорогі, з тих, що не купують «про всяк випадок». Оксана кілька секунд тримала на долоні новенькі ключі. Два комплекти. Обидва — її. Потім поклала їх у сумку й застібнула блискавку.
Того дня Андрій затримався на роботі. А Тетяна Павлівна з’явилася о пів на сьому — Оксана побачила її крізь вічко. Свекруха прийшла не сама: поруч стояв Максим із таким виглядом, наче його покликали не в гості, а на підкріплення.
У замковій щілині заскреготів ключ. Настала коротка тиша. Потім — друга спроба. Ще одна. І голос Тетяни Павлівни, спершу здивований, а за мить уже роздратований:
— Що за… Максиме, подивися. Ключ не входить.
Оксана стояла в передпокої по інший бік дверей і не ворушилася.
— Оксано! — Тетяна Павлівна загупала кулаком. — Відчиняй негайно! Що це таке?!
Оксана повільно повернула замок і відчинила.
Свекруха завмерла на порозі. На щоках у неї проступили червоні плями, пальці стискали старі ключі так міцно, що побіліли кісточки.
— Ти замки поміняла?! Навіть не попередивши?! Та як ти взагалі посміла?!
— Посміла, — рівно відповіла Оксана.
У цьому слові не було ні виклику, ні злості, ні бажання вколоти. Лише спокійна твердість людини, яка нарешті ухвалила рішення й не збирається відступати.
— Ти хоч розумієш, що робиш?! — Тетяна Павлівна рвучко ступила вперед, але Оксана залишилася на місці. — Це квартира мого сина! Ти не маєш права!
— Це також і моя квартира. І відсьогодні сюди без мого дозволу ніхто не заходитиме.
Максим, який стояв за спиною Тетяни Павлівни, схрестив руки на грудях.
— Відчиняй, — кинув він таким тоном, ніби наказ уже виконано. — Бо поліцію викличу.
— Викликайте, — спокійно сказала Оксана. — Заодно поясните, чому прийшли до чужого житла з ключами, яких вам ніхто не давав.
Ці слова помітно пригальмували Максима. Він глянув на Тетяну Павлівну, та — на нього. Після короткої паузи свекруха знову заговорила, тепер уже голосніше, явно розраховуючи, що сусіди за дверима неодмінно прислухаються. Вона сипала звинуваченнями: мовляв, квартиру захопили, невістка виживає рідню, Андрій навіть не підозрює, що тут витворяє його дружина.
Андрій з’явився хвилин за двадцять. Судячи з усього, примчав одразу після материного дзвінка: розчервонілий, розгублений, із напруженим обличчям.
— Оксано, що сталося? — Він переводив погляд із матері на дружину й назад. — Навіщо ти змінила замки?
— Бо інакше я вже не могла зачинити двері власного дому.
— Вона зовсім здуріла! — одразу втрутилася Тетяна Павлівна. — Андрію, скажи їй! Нехай поверне ключі!
Андрій зайшов до квартири й зупинився посеред передпокою. Оксана дивилася на нього й бачила те саме, що бачила всі ці три роки: він знову стояв між двома берегами, не наважуючись пристати до жодного.
— Мама має рацію, — нарешті промовив він. У його голосі прозвучала майже провина — тільки Оксана вже не могла зрозуміти, перед ким саме: перед нею чи перед матір’ю. — Треба було хоча б сказати. Віддай ключі, ми спокійно все обговоримо.
— Обговорювати більше нічого, Андрію.
— Оксано…
— Три роки я говорила. Три роки пояснювала. Просила. Доводила. І що змінилося?
Андрій стиснув щелепи. Із коридору Тетяна Павлівна продовжувала щось вигукувати, але Оксана вже не вслухалася в її слова.
— Тоді я ставлю тобі умову, — сказав Андрій, і його голос став холоднішим. — Або ти повертаєш ключі, або… я не знаю, що буде далі з нашою сім’єю. Ти розумієш, про що я?
Оксана уважно подивилася на нього. Можливо, колись давно така фраза змусила б її злякатися, поступитися, почати виправдовуватися. Але тепер перед нею стояв чоловік, який щойно остаточно показав, чий бік для нього важливіший. І, як би дивно це не звучало, всередині в неї не лишилося паніки — тільки холодна, майже прозора визначеність.