— Сволота, — крізь зуби прошипів Тарас.
Оксана повільно обернулася до нього. У її голосі не було ні крику, ні істерики — тільки холодна втома.
— Завтра ви звідси виїжджаєте. Обоє.
Фраза повисла в кухні важко, ніби хтось кинув на підлогу камінь.
Тарас завмер із плойкою в руці й перестав мучити над нею сосиску.
— Куди це ми маємо їхати?
— До мами. До знайомих. Хоч на край світу. Мене це більше не обходить.
— Я тут прописаний! — вибухнув він.
— Ти тут тимчасово зареєстрований, — рівно відповіла Оксана. — І сьогодні я вже подала заяву в ЦНАП на скасування цієї реєстрації. Підстава — припинення сімейних стосунків. А завтра подаю заяву на розлучення.
Соломія випустила з рук брикет локшини. Сухі крихти розлетілися по столу.
— Як це — на розлучення? А я тоді що?
Оксана коротко, майже беззвучно засміялася. Не від радості — від абсурдності почутого.
— Тебе я не всиновлювала і не брала під опіку. Тож збирай свої речі й не забудь прихопити здоровий глузд, якщо знайдеш.
— Ми нікуди не підемо! — Тарас із гуркотом жбурнув плойку на стільницю. — Це і мій дім теж! Я тут ремонт робив!
— Переклеїв шпалери в коридорі? — Оксана навіть не підвищила голосу. — Можеш здерти їх зі стін і забрати із собою як пам’ять.
Після цього вона розвернулася й пішла до спальні.
У четвер увечері Оксана повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай. Щойно переступила поріг, одразу відчула: у квартирі незвично тихо.
Вона пройшла до вітальні.
На підлозі стояли дві дорожні сумки й три чорні пакети для сміття, набиті речами. На дивані сиділа Соломія — у пуховику, шапці, з опухлими від сліз очима.
Тарас курив на балконі.
Оксана клацнула вимикачем.
— Чудово. Встигли зібратися до мого приходу.
Тарас зайшов із балкона, навіть не потрудившись загасити цигарку як слід. Дим він видихнув просто в кімнату.
— Ми підемо. Але гроші ти нам повернеш. За комуналку. І за ремонт.
— Безумовно, — спокійно кивнула Оксана. — Перекину на картку. Одразу після того, як ти перерахуєш мені половину платежів за іпотеку за всі три роки шлюбу. Там приблизно півтора мільйона гривень. Рахуватимемо разом?
Тарас стиснув щелепи так, що на вилицях заходили жовна.
— Вдавися своєю квартирою. Потворо.
Він різко схопив одну сумку. Соломія підвелася з дивана й накинула на плече рюкзак.
Оксана стала в проході до вітальні, перекривши їм дорогу. Її погляд ковзнув по Соломії: новенький пуховик, добротні чоботи з натуральної шкіри, модна шопер-сумка від відомого бренду. Потім Оксана зупинилася очима на рукаві куртки.
— Знімай.
Соломія застигла.
— Що?
— Куртку знімай. І рюкзак відкрий.
Тарас кинув сумку на підлогу.
— Ти вже зовсім здуріла? Надворі мінус два!
Оксана навіть не глянула на нього. Дивилася тільки на Соломію.
— Цей пуховик куплений у вересні. За мою премію. Пам’ятаєш? «Подарунок на пошук роботи». Роботу ти так і не знайшла. Отже, подарунок відкликається.
— Оксано, будь ласка… — Соломія притиснулася спиною до стіни. — Я ж замерзну! У мене немає іншої зимової куртки. Мама все старе викинула, коли переїжджала.
— Це вже не моя проблема. Знімай.
Соломія перевела погляд на брата, ніби чекала, що він стане між нею й Оксаною.
Але Тарас мовчав. Лише дивився в підлогу.
— Тарасе, ну скажи їй! — схлипнула вона.
Оксана зробила крок уперед.
— Або куртка залишається тут, або я зараз викликаю поліцію і пишу заяву про крадіжку. Крем за сім тисяч гривень ти в мене поцупила. Чеки збереглися. Поїдемо у відділок і там з’ясуємо, мазала ним руки Людмила Іванівна чи ні?
По щоках Соломії покотилися сльози. Вона тремтячими пальцями розстебнула блискавку.
Пуховик зсунувся з плечей і впав на підлогу. Під ним був лише тоненький светр.
Оксана носком відсунула куртку до дивана.
— Вихід — он там.
Вони вийшли в коридор. Тарас тягнув пакети й сумку, важко сопучи від злості. Соломія йшла поряд в одному светрі, обхопивши себе руками й згорбившись від холоду ще до того, як опинилася надворі.
Оксана залишилася стояти у дверях і мовчки дивилася, як вони чекають ліфт.
Коли стулки нарешті роз’їхалися, Тарас зайшов першим. Соломія затрималася на мить і обернулася. Її губи дрібно тремтіли.
— Ти просто чудовисько, — видихнула вона з ненавистю.
Оксана нічого не відповіла. Лише натиснула кнопку зачинення дверей на поверсі. Замок важко клацнув.
Потім вона повернулася на кухню.
У квартирі стояла чиста, майже дзвінка тиша.
Без запаху чужого поту. Без смаженої цибулі. Без чужих голосів, чужих речей і чужого нахабства.
Оксана дістала з кишені маленький ключик і відімкнула навісний замок на великому білому холодильнику.
Усередині було чисто.
Вона всміхнулася.