— Дачу я віддаю сестрі. Їй вона зараз потрібніша, а ми туди все одно майже не їздимо, — промовив Марко.
Я не сказала у відповідь ані слова. Лише дивилася, як його рука знову потягнулася до вазочки, намацала той самий горіх і стиснула його між пальцями. Шкаралупа хруснула. Марко згріб уламки в долоню, озирнувся в пошуках смітника — той стояв під мийкою, — але вставати не став. Просто висипав шкаралупу назад у вазочку, просто до цілих горіхів.
Дача. Шість соток за сорок кілометрів від міста. Яблуні, посаджені ще моїм дідом. Кущі смородини вздовж межі. Старенький щитовий будиночок, трохи перекошений, із буржуйкою, яку ми розпалювали у вересні, коли приїздили копати картоплю. Праворуч жили сусіди — баба Галина, недочувата, але невтомна у своїх пропозиціях розсади. Ліворуч був наділ, який три роки тому придбали кияни й одразу відгородилися парканом із профнастилу майже триметрової висоти. Відтоді мені весь час здавалося, що нас замкнули в коробці.
Марко за всі роки бував там, може, разів п’ять. Уперше — коли ми везли старий холодильник: він сів на ґанку, випив пива й заявив, що тут смертельно нудно. Удруге — на похороні діда. Стояв біля хвіртки з лопатою в руках і не відривав очей від телефона. Втретє приїхав, коли я попросила допомогти перекрити дах. Походив навколо будинку, постукав носком черевика по землі, сказав, що шифер іще витримає, і повернувся до міста, бо в нього нібито з’явилася термінова робота. Інших двох разів я вже й не пригадувала. Може, їх узагалі не було.
— Їй справді потрібніше, — повторив Марко. — У неї кредит за квартиру, двоє дітей, Остап сидить без роботи. А для нас ця дача — самі податки й клопіт.
Я мовчала. Це почало його дратувати. Я бачила, як під шкірою на вилицях у нього напружилися жовна. Сценарій був знайомий до болю: спершу рівний голос, тоді роздратування, а потім — звинувачення, що це я все ускладнюю.
— Ти мене взагалі слухаєш?
— Слухаю.
— То що скажеш?
— Нічого.
Він підвівся й пройшовся кухнею. Зупинився біля холодильника, відчинив дверцята, зазирнув усередину, зачинив. Потім відкрив кран, набрав у склянку води, випив і поставив склянку в раковину. Не в посудомийну машину, яка стояла поруч, а саме в раковину — туди, де я терпіти не могла залишати брудний посуд.
— Я не прошу в тебе дозволу, — сказав він. — Просто повідомляю. Дача моя. Батько оформив її на мене.
— Батько оформив на тебе, — тихо повторила я. — А яблуні садив мій дід.
— Та яка різниця, хто там що садив? Документи на мені.
Я підійшла до столу, висипала горіхи разом зі шкаралупою назад у вазочку, рівно й акуратно, один до одного. Потім узяла її та переставила на підвіконня, поруч із кактусом, який стояв там відтоді, як ми в’їхали в цю квартиру. Кактус був пластиковий. Я купила його на заправці, коли ми поверталися з пологового з молодшим. Просто взяла для машини. Спершу він стояв у підскляннику, а потім перебрався на кухню. Марко якось кинув: «Навіщо тобі цей пилозбірник?» Але я його не викинула. Не тому, що він мав якусь цінність. Просто рука не піднялася.
— Гаразд, — сказала я.
Він завмер. Очікував сварки, чекав, що я закричу, подзвоню його матері, почну нагадувати, скільки вклала в ту дачу за двадцять років. А вклала я туди все, що мала: спину, нерви, суботи, неділі, відпустки. Тягала відра, фарбувала паркан, підгортала, полола, збирала врожай, варила, морозила. А він сидів у місті, у своїй конторі, й вважав дачу місцем, де просто нудно.
— Гаразд? — перепитав він недовірливо.
— Так. Віддавай сестрі.
— Ну от і добре, — із полегшенням видихнув Марко. — Я знав, що ти зрозумієш. Ти ж у мене розсудлива.
Він підійшов ближче, хотів мене обійняти, але я відступила. Не різко, не показово — просто ніби мені треба було дістатися до шафки. І він зрозумів, що обіймів зараз не буде.
Марко пішов до кімнати. За мить клацнув пульт, і телевізор забубонів: новини, курс долара, якісь чергові обмеження, знову обмеження. Я залишилася біля вікна. Сусідка з тойтер’єром уже зникла з двору. Унизу було порожньо. На підвіконні, біля пластикового кактуса, стояла вазочка з горіхами. Один із них тріснув, і з нього випало ядро — маленьке, зморщене, схоже на мозок. Я дивилася на нього й думала, що баба Галина цього року так і не дочекалася від мене розсади.
Уночі Марко заснув майже одразу. Він узагалі засинав швидко — як людина з чистим сумлінням або з дуже зручним сумлінням. Я так і не навчилася правильно це називати. Я лежала поруч і вдивлялася в стелю. Натяжну. Білу. Якщо дивитися довго, можна помітити, як вона ледь провисає в кутку біля вікна. Майстер тоді казав: брак, треба перетягувати, приїдьте за тиждень. Ми не поїхали. Потім забули. А тепер уже, мабуть, і не згадаємо.
Я підвелася, накинула халат і вийшла на кухню. Телефон лежав на столі. Я взяла його, розблокувала й знайшла в контактах рієлторку. Жінку на ім’я Оксана, яка шість років тому продавала нам цю квартиру. Листування давно зникло, але номер зберігся. Я довго набирала повідомлення, стирала, знову друкувала. Зрештою написала просто: «Оксано, добрий вечір. Пам’ятаєте мене? Квартира на Харківському, трикімнатна, Марко і я. Мені треба зрозуміти, скільки зараз може коштувати дача за сорок кілометрів від міста: шість соток, щитовий будинок, яблуні. І чи реально продати її швидко. Дуже швидко. Якщо хтось із ваших клієнтів шукає — нехай подивляться. Ділянка добра, на підвищенні, вода не застоюється. Яблука — білий налив, антонівка. Смородина чорна, велика. Піч є. Сухі дрова залишилися, складені біля сараю. Напишіть, будь ласка, що думаєте».
Я натиснула «надіслати» й поклала телефон назад на стіл. Потім пішла до ванної, вмилася холодною водою й подивилася на себе в дзеркало. Очі були сухі. Губи — стиснуті. Між бровами залягла та сама зморшка, яку косметолог називала «зморшкою гніву». Але гніву я не відчувала. Взагалі нічого не відчувала, крім дивної ясності в голові. Наче хтось нарешті відчинив вікно в кімнаті, де двадцять років було задушливо.
Вранці я прокинулася раніше за Марка й без зайвого шуму пішла на кухню готувати йому звичний сніданок.