“Дачу я віддаю сестрі.” — сказав Марко, а вона мовчки дивилася, як він стиснув горіх і всипав шкаралупу назад у вазочку

Безжально викидати коріння заради чужої вигоди.
Історії

Марко незмінно снідав однаково: два яйця, зварені круто, і склянка кефіру. За кілька хвилин він з’явився на кухні — у трусах і старій футболці, почухав груди, ступив на поріг і раптом зупинився. Я сиділа за столом із відкритим ноутбуком, а переді мною рівним стосом лежали папери.

— Ти чого так рано підхопилася? — озвався він.

— Та просто не спалося.

Він сів навпроти, узяв яйце, почав знімати шкаралупу, потім посолив. Дивився на мене уважно, наче намагався розгледіти те, що я від нього приховувала.

— Щось сталося?

— Ні. Усе нормально.

— Ти якась…

— Яка саме?

— Не знаю. Надто тиха.

— Зранку я завжди така.

— Ні, сьогодні інакше.

Я закрила ноутбук, підвелася, забрала тарілку зі шкаралупою й поставила її в мийку. Потім сполоснула руки під краном. Марко жував і не зводив очей з моєї спини. Я добре знала цей погляд. Він не міг збагнути, що відбувається, і це його дратувало. У його голові все мало розвиватися за звичною схемою: він оголошує мені про дачу, я день чи два ходжу скривджена, потім він приносить якусь дрібницю — сережки, сукню, коротку поїздку на вихідні — і я поступово відтаю. Але цього разу я не ображалася. І саме це руйнувало весь його план.

— Може, махнемо туди на вихідних? — запропонував він після паузи. — На дачу. Поки ще нічого не переоформили. Посмажимо шашлики, покличемо Дениса з Наталкою. Нормально відпочинемо.

Я повернулася до нього. Марко дивився майже благально — так само, як колись, у перший рік наших стосунків, коли тягнув мене на безглузді побачення в боулінг, а я робила вигляд, що страшенно зайнята. Тоді мені подобалося трохи його мучити. Подобалося бути тією, кого вмовляють.

— Не вийде, — сказала я. — У мене вже є плани.

— Які ще плани?

— Поїду до мами. Вона просила допомогти з гардинами.

— З якими гардинами?

— Їй нові штори повісили, треба підшити. Я обіцяла.

Він байдуже махнув рукою: штори — отже, нудно й неважливо. Дістав телефон і занурився в стрічку. Я вийшла з кухні, зайшла до спальні, відчинила шафу, взяла сумку й поклала туди кілька речей. Була п’ятниця. Попереду — два дні. До вівторка мені треба було встигнути дуже багато.

До мами я справді заїхала, тільки ніяких штор там не було. Просто посиділа з нею на кухні, випила чаю із сушками, вислухала історію про сусідського кота, який перерив усі грядки, про сир, що знову подорожчав, і про те, що батько давно не телефонує. Батько помер дванадцять років тому, мама це знала, але іноді забувала. Я її не виправляла. Вона говорила, а я кивала. Потім мама спитала про Марка. Я коротко відповіла:

— Працює.

Мама зітхнула.

— Важкий він у тебе.

Я промовчала.

Від маминого будинку я виїхала просто в затор. Машина ледве сунулася вперед. Я сиділа за кермом, стукала пальцями по ободу й дивилася на бампер автомобіля попереду. У його блискучій поверхні, наче в кривому дзеркалі, відбивалося моє обличчя — розтягнуте, спотворене, чуже. Я відводила очі, але погляд уперто повертався назад. За двадцять років я навчилася не дивитися на себе в такі миті. А тепер мені раптом стало цікаво.

На дачу я дісталася вже надвечір. Ключ провертався туго — замок за зиму встиг заіржавіти. У будинку було прохолодно, пахло пилом, старими дошками й чимось ледь солодкуватим. Я відчинила віконниці, впустила всередину повітря. Пройшлася кімнатою. Залізне ліжко під байковою ковдрою. Емальований таз на табуретці. Невеличка пічка-буржуйка, а на ній — чавунець із засохлою кашею, що, здавалось, лишилася ще з якихось давніх часів. Я провела пальцем по столу, і пил зібрався сірою смугою.

Потім вийшла надвір, до яблунь. Вони саме цвіли — біле з рожевим, ніби хтось накинув на гілки тонкий тюль. Я зупинилася під дідовою антонівкою, торкнулася шорсткого стовбура. Дерево ще зберігало тепло денного сонця.

Телефон коротко дзенькнув. Повідомлення було від Оксани: «Надіє, вибачте за пізню відповідь. Можу завтра, у суботу, подивитися об’єкт? Є покупець, шукає для матері, потрібна саме ця місцевість. Якщо ділянка не зовсім занедбана, реально продати за два-три місяці. Приїдьте, покажете, я зроблю фото».

Я набрала відповідь: «Приїжджайте об одинадцятій. Будьте на місці. Адреса та сама».

За хвилину вона зателефонувала.

— Надіє, ви точно зможете продавати? За документами ж власник чоловік?

— Зможе, — сказала я. — Він уже погодився.

Брехати виявилося зовсім не складно. Голос навіть не здригнувся. Я стояла під яблунею, дивилася в небо, на хмари, схожі на шматки розірваної вати, і думала, що Марко насправді погодився. Просто він про це ще не знає.

Уночі я майже не спала. Підкидала дрова в пічку, сиділа на ґанку й слухала, як усередині гуде полум’я. Дим тягнувся в темне небо, і мені здавалося, що більше нікого на землі немає. Ні міста, ні нашої квартири, ні Марка з його яйцями круто, ні його сестри з іпотекою, ні телевізора з нескінченними новинами. Були тільки я, пічка, яблуні й складені біля сараю поліна.

Оксана приїхала в суботу рівно об одинадцятій. Білий кросовер зупинився біля хвіртки. Вона вийшла з машини — на підборах, у брючному костюмі, у великих сонцезахисних окулярах на пів обличчя. Окинула поглядом будинок, ділянку. Її обличчя мало професійно-приязний вираз: вона вміла дивитися навіть на руїну так, наче перед нею стоїть затишний котедж.

— Ну що ж, показуйте, — сказала вона.

Я провела її всюди: у будинок, до пічки, до криниці, до яблунь, до кущів смородини, до дровітні. Оксана клацала телефоном, занотовувала щось у блокнот. Ставила питання — про електрику, воду, сусідів. Я відповідала рівно й спокійно, ніби продавала чуже майно. Хоча, якщо чесно, воно вже майже таким і було.

— Не хочу вас завчасно обнадіювати, — промовила вона, ховаючи телефон, — але за суму, яку ви назвали, це піде швидко. Район зараз популярний у киян. Тим більше будинок придатний для життя. Якщо трохи навести лад, вийде дуже привабливий варіант.

— Наведу, — відповіла я.

— Тоді в понеділок надішлю договір. Підготуйте документи: паспорт власника, свідоцтво, кадастровий номер. І скажіть чоловікові, що на угоду йому доведеться приїхати особисто. Або зробити нотаріальну довіреність.

— Скажу.

Вона вже сіла в машину, але не рушила. Опустила скло й подивилася на мене.

— Надіє, а чому ви взагалі продаєте? Місце ж хороше.

— Чоловік вирішив подарувати дачу сестрі, — спокійно сказала я. — Їй потрібніше.

Міс Тітс