— Нічого.
— Надіє.
— Дача, — нарешті вимовила я. — Ти ж сам сказав: віддай сестрі. А я подумала: навіщо віддавати просто так, якщо її можна продати? А гроші розділити.
— Хто це розділить?
— Ми. Ти і я. Чи ти вже й це вирішив за мене?
Марко не відповів. Я майже бачила, як у нього в голові починають крутитися коліщата. Продати — значить отримати більше, ніж просто подарувати. А гроші для нього завжди були вагомим доводом. Він любив їх не як сенс існування, ні. Радше як солодке: до нудоти, до липких пальців, до бажання ще й ще.
— За скільки її можна спихнути? — спитав він уже іншим тоном.
— Рієлторка каже, що реально взяти два-три мільйони.
— Скільки?
— Три. Якщо не поспішати.
— А якщо швидко?
— Два.
Він провів долонями по обличчю, ніби стирав із себе роздратування. Потім глянув на мене вже не злісно, а холодно й уважно. Я добре знала цей погляд. Саме так він дивився на кредитний калькулятор, коли ми оформлювали квартиру. Так само вивчав старий «фокус», перед тим як продати його й купити нову машину. І так само дивився на мене, коли заздалегідь вирішував, що саме я маю сказати.
— Продаємо, — коротко кинув він. — Сестрі допоможу. Грошима. Частково.
— Добре.
— Від мене щось треба по паперах?
— Довіреність. Я вже все підготувала.
— Де вона?
Я розстебнула сумку, витягла теку й подала йому аркуш. Марко взяв документ, підніс ближче до очей, беззвучно ворухнув губами, пробігаючи текст. Я стежила, як його погляд ковзає рядками. Він ніколи нічого не читав як слід. Не перевіряв того, під чим ставив підпис. Міг так само легко підмахнути кредитний договір, страховку чи поручительство. Я це знала. І він теж знав.
— Дай ручку, — сказав він.
Я простягнула. Марко розписався майже машинально, навіть не вдивляючись. Потім повернув мені папір. Я сховала довіреність назад у теку, а теку — в сумку.
— От і все, — промовив він, ніби щойно зробив мені велику ласку. — А ти трусилася.
— Я не трусилася.
— Ну то й чудово.
Він підвівся, потягнувся, глянув на годинник і повідомив, що заїде до Дениса — «обмити». Узяв ключі від машини, взувся й грюкнув дверима. Я залишилася сама. У квартирі ще висів запах його одеколону. Я відчинила вікно. Усередину ввірвався вітер, приніс із двору гомін, дитячий вереск і дзявкання тойтер’єра.
Я вмостилася на підвіконні поруч із пластмасовим кактусом. Між нами стояла маленька вазочка з горіхами. Я вибрала тріснутий, дістала ядро й поклала до рота. Воно виявилося гірким. Я жувала й дивилася, як за вікном розгойдуються тополі.
За тиждень Оксана привезла покупця. Чоловік років п’ятдесяти, міцний, широкоплечий, із дружиною — мовчазною жінкою в хустці. Вони довго ходили ділянкою, торкалися яблунь, зазирали в криницю. Жінка присіла на лавку біля будинку, провела долонею по дерев’яному підвіконню, а потім затримала погляд на печі.
— Беремо, — сказав чоловік.
Угоду оформили в місті, в агентстві. Я прийшла з довіреністю. Оксана переглянула документи й кивнула: усе гаразд. Покупець переказав гроші. Я дивилася на цифри в договорі: три мільйони двісті тисяч гривень. Ціна двадцяти років дачного життя. Сто шістдесят тисяч за рік. Тринадцять тисяч із копійками за місяць. Чотириста тридцять гривень за день. Менше, ніж мій обід у їдальні.
Повернувшись додому, я переказала половину на окремий рахунок. Другу частину залишила на спільному. Марко побачив сповіщення в телефоні й майже влетів на кухню, витріщивши очі.
— Ти що, вже продала?!
— Так.
— І чому мені не сказала?
— Казала. Ти підписав довіреність. Забув?
Він стояв із розтуленим ротом. А тоді раптом засміявся — уривчасто, нервово, неприродно. Підійшов, обійняв мене, притис до себе. Від нього тхнуло потом і тютюном, хоча він не курив. Я стояла рівно й не обіймала у відповідь.
— Надійко, ти в мене звір! Оце так! Два лями! Два! Ми ж машину поміняємо! На нову «кіа» вистачить! А якщо ще трохи докинути…
— Ні.
— Що — ні?
— Гроші не чіпаємо.
— Тобто?
— Покладемо на депозит. Під відсотки. Або купимо студію й здаватимемо.
— Студію? Нащо вона нам?
— Щоб потім діти не питали, куди поділася дача.
Марко насупився. Я бачила, як у ньому зчепилися жадібність і образа. Він хотів машину. Уже встиг уявити себе за кермом, уже крутив у думках нове кермо, уже заїжджав у двір до Дениса й сигналив, щоб той вийшов подивитися. А я знову все псувала.
— Побачимо, — буркнув він. — У тебе вічно якісь вигадки.
Він пішов до кімнати. Я чула, як він говорить телефоном — мабуть, із Денисом радиться. Голос то приглушувався, то зривався вище. Я не вслухалася. Взяла свій телефон і набрала маму.
— Мам, як там твої штори?
— Висять. А що?
— Я в суботу приїду. Підшиємо.
— Добре, доню.
Я поклала слухавку. Потім сіла біля вікна. Пластмасовий кактус усе так само стирчав на підвіконні. Я взяла його, покрутила в руках. На денці була наліпка: «Зроблено в Китаї». Я підчепила її нігтем, відірвала, скатала в маленьку кульку й викинула. А тоді поставила кактус назад. Хай стоїть. Він же не винен, що пластмасовий.
Уночі, коли Марко заснув, я безшумно підвелася, одяглася й вийшла з квартири. До околиці, до нотаріальної контори, доїхала майже порожніми вулицями. Замкнула машину й піднялася на ґанок. Двері, звісно, були зачинені. Та я й не збиралася заходити. Просто постояла біля входу, подивилася на темні вікна, на берези у дворі. Вітер тихо ворушив листя.
Потім я поїхала за місто. Нічною трасою, повз ліс, через міст. Звернула на знайому дорогу й зупинилася біля хвіртки. Чужої машини не було — покупці ще не переїхали. Я вийшла. Хвіртка скрипнула так само, як завжди. Яблуні темніли в саду, а білі квіти на них світилися, ніби хтось уплів у гілки світляків. Я пройшла стежкою до будинку й сіла на ґанок. Із кишені дістала ключ. Той самий, яким двадцять років відчиняла ці двері. Він нагрівся від моєї долоні.
Я тримала його й дивилася в небо. Зорі здавалися чужими. А може, своїми. Я вже не могла розібрати. Та це більше й не мало значення.
Коли почало світати, я підвелася, обтрусила сукню й вийшла за хвіртку. Ключ залишився на сходинці — маленький, залізний, із рудою іржавою борозенкою. Я не озирнулася. Сіла в машину, повернула ключ у замку запалювання. Позаду лишилися яблуні, будинок, піч і складені дрова. Попереду була дорога до міста, квартира на Харківському, сплячий Марко й спільний рахунок із мільйоном.