Оксана лише кивнула. По її обличчю було зрозуміло: вона не збагнула, про що саме я, але розпитувати не стала. Завела машину й поїхала, а я ще якийсь час стояла біля хвіртки та дивилася, як за колесами поволі осідає пилюка. Потім повернулася до будинку, витягла зі шухляди старий зошит у клітинку, сіла на ґанку й почала складати перелік. Яблуні — які сорти. Смородина — скільки років кущам. Криниця — на яку глибину. Піч — чим краще палити.
Спершу вийшов сухий список, потім я переробила його на опис. Переписала акуратно. Прочитала — і розірвала аркуш навпіл. Написала знову. Пальці тремтіли так, що ручка дряпала папір нерівно. Я завмерла, поклала її собі на коліна й повільно видихнула.
Ні. Не зараз. Спочатку треба привести до ладу саму дачу.
У неділю я цілий день мила, шкребла, виносила й викидала. Із сараю повитягала старі діряві відра — на смітник. З хати винесла зотлілі ганчірки, порожні банки, іржаві цвяхи, які невідомо скільки років лежали по кутках. До вечора назбиралося три повні мішки. Я відтягла їх за хвіртку, ближче до дороги.
Сусідка праворуч, баба Галина, почула шарудіння й вийшла на подвір’я. Спершу довго дивилася з-за паркану, а потім підійшла ближче.
— То ви що, переїжджаєте?
— Продаю, — відповіла я.
— Шкода.
— Мені також.
Баба Галина постояла мовчки, почухала кота, що крутився біля її ніг, і нарешті спитала:
— А яблуні залишаться? Чи нові господарі спиляють?
— Нехай ростуть.
— Дай Боже, — зітхнула вона й пішла назад.
Увечері подзвонив Марко. Голос у нього був насторожений, наче він уже заздалегідь шукав у моїх словах підступ.
— Ти де?
— На дачі.
— І що ти там робиш?
— Прибираю.
Він замовк. Я навіть чула, як він дихає в слухавку.
— Навіщо? Якщо ми її сестрі віддаємо?
— Хай їй дістанеться чисте. Не годиться передавати людям хлів.
— Ну-ну, — протягнув він. — Ти це… повертайся. Завтра понеділок.
— Повернуся.
— Я скучив.
Я не відповіла. Він ще трохи помовчав.
— Надіє?
— Приїду, — повторила я. — Надвечір.
Я скинула виклик і ще хвилину стояла біля печі. Полум’я вже майже згасло, вугілля тільки жевріло й тихо потріскувало. Я розворушила його кочергою, підкинула трісок. У димарі загуло, і дим потягнувся вгору, у темне небо.
У понеділок зранку я поїхала до міста, до нотаріуса. Ні, не за довіреністю на продаж. За іншою.
Моя давня знайома, Тетяна, працювала нотаріусом у невеликій конторі на околиці. Я набрала її дорогою. Вона вислухала мене й коротко сказала:
— Приїжджай на дванадцяту. У мене буде перерва, але тебе прийму.
У кабінеті пахло папером, кавою і лакованими меблями. Тетяна сиділа за столом, переглядала якісь папки. Побачивши мене, відсунула документи вбік і зняла окуляри.
— Що сталося таке термінове?
Я сіла навпроти й дістала з сумки теку з документами на дачу. Вона глянула спершу на теку, потім на мене.
— Ну?
— Підготуй довіреність. На розпорядження майном.
— На кого?
— На мене.
— А власник хто?
— Марко.
— Марко має бути тут особисто.
— Тетяно.
Вона відкинулася на спинку крісла й подивилася на мене довго, уважно. Не як нотаріус на клієнтку, а як людина, яка знала мене ще до Марка. Колись ми разом винаймали квартиру, ділили одні колготки на двох, сварилися через хлопця, який зрештою одружився з третьою. Я не просила її зробити нічого незаконного. Поки що.
— Надіє, без нього я не можу.
— Він не прийде.
— Тим більше не можу.
Я розкрила теку й виклала на стіл свідоцтво, кадастрові документи, договір дарування, який Марко підписав два роки тому, коли його батько передав йому дачу. Підписи, дати, печатки — усе справжнє.
— З паперами все гаразд. Мені потрібна генеральна довіреність. На всі дії. Я продам.
Тетяна стиснула губи.
— Ти розумієш, що це вже кримінал?
— Розумію.
— Ти ж не дурна, Надіє.
Я дивилася на неї мовчки. Вона важко зітхнула, потерла скроні, потім відчинила шухляду й дістала чистий бланк.
— Я нічого цього не чула, — сказала вона. — Ти прийшла, показала документи, я підготувала проєкт. А підпис — не моя справа.
— Я знаю.
— Надіє, — вона затримала на мені погляд. — Ти хоч усвідомлюєш, у що лізеш?
— Усвідомлюю.
— А якщо він дізнається?
— Дізнається.
Тетяна почала друкувати. Я відвернулася до вікна. За ним був тісний дворик нотаріальної контори, паркан і кілька беріз, листя яких ворушив вітер. І раптом мені стало дивно легко. Наче я в спеку нарешті скинула з плечей важке пальто.
За кілька хвилин Тетяна простягнула мені аркуш із текстом. Я уважно прочитала кожен рядок. Усе було складено правильно. У графі «довіритель» стояло ім’я Марка. У графі «представник» — моє. Бракувало тільки підпису.
— Далі сама, — сухо промовила вона.
Я кивнула, склала аркуш і заховала його в теку. Уже на порозі озирнулася.
— Дякую.
— Не дякуй, — відповіла Тетяна. — І більше мені з цього приводу не телефонуй.
Я вийшла на вулицю. У машині дістала ручку й поклала довіреність на теку, щоб було зручно писати. Рука вже не тремтіла. Спершу я поставила свій підпис. Потім — його.
Вийшло схоже. За двадцять років я сотні разів бачила, як Марко розписується у відомостях, квитанціях, договорах. Літера «М» із різким гачком, далі нерівний нахил, а в кінці — широкий розчерк, ніби він рубав повітря.
Додому я їхала через усе місто. Затори, червоні світлофори, пішоходи, яким завжди треба саме на той бік. Я сиділа за кермом і думала, що дача вже майже не моя. І це було правильно. Дивно, але страху не було.
Марко чекав біля дверей. Стояв у проході, схрестивши руки на грудях, і дивився на мою сумку так, ніби в ній лежав доказ злочину.
— Де тебе носило?
— У мами.
— Я дзвонив твоїй матері. Тебе там не було.
— Отже, мама збрехала.
Він різко схопив мене за лікоть, затягнув у передпокій і грюкнув дверима. Запах його одеколону — різкий, пряний, надто чоловічий — миттєво заповнив тісний простір.
— Надіє, що відбувається?
— Нічого.
— Ти вдома не ночувала.
— Я була на дачі.
— Ти була в нотаріуса.
Я завмерла. Його пальці стискали мій лікоть дедалі сильніше. На шиї в нього напнулася жила, очі неспокійно забігали.
— Звідки ти знаєш?
— Даша, дружина Дениса, бачила, як ти виходила з контори. Вона працює через дорогу. Подзвонила мені й спитала, навіщо моїй дружині нотаріус із самого ранку. Я ще подумав, може, здалося. А тут ти з сумкою і з таким обличчям, ніби змову готуєш.
Я вирвала руку, пройшла до кімнати й опустилася на диван. Марко сів навпроти, на стілець, переплів пальці й втупився в мене так, наче бачив уперше. Або наче перед ним була дичина, яка раптом перестала боятися.
— Що ти задумала?