— Дівчино, ви до кого? — з передпокою визирнула повнувата жінка в домашньому халаті й насторожено примружилася.
Оксана завмерла на порозі власної квартири, стискаючи ручку важкої дорожньої сумки на коліщатках. Ключ увійшов у замок без найменшого опору, двері відчинилися так само легко, як завжди. Але замість рідного запаху дому — квітів, кави й ледь відчутного шлейфу її парфумів — у ніс ударив чужий, незнайомий дух.
— До себе, — відповіла Оксана, відчуваючи, як під ногами ніби провалюється підлога. — Я тут живу.
Жінка років п’ятдесяти, з бігуді на голові та переляканими очима, відступила назад, наче перед нею зненацька постала примара.
— Як це — до себе? — голос у неї затремтів. — Ми винаймаємо цю квартиру в господаря. У нас і договір є, і квитанції про оплату…
Оксана зробила крок уперед, потім ще один. Сумка глухо вдарилася об підлогу. Вона пройшла коридором, машинально вихоплюючи поглядом зміни. На вішаку висіли чужі куртки. Біля стіни стояли чоловічі кросівки й дитячі сандалі. З кухні долинав брязкіт посуду та чиїсь голоси.
— Мамо, хто там прийшов? — із кімнати визирнув чоловік років тридцяти, у спортивних штанях і розтягнутій футболці. Побачивши Оксану, він одразу напружився. — Ви хто така?
— Артеме! — вигукнула жінка в халаті, озираючись до нього. — Вона каже, що тут мешкає!
Оксана повільно обійшла їх і зазирнула до кімнат. У вітальні, де стояв її улюблений диван, куплений після довгих заощаджень, на підлозі сидів хлопчик років семи й складав конструктор. Телевізор горлав на повну. На журнальному столику, де колись лежали її дорогі кавові альбоми у твердих обкладинках, тепер стояли пластикові тарілки із залишками їжі та чашки з використаними чайними пакетиками.
— Усі вийдіть із квартири, — вимовила Оксана рівним тоном, хоча всередині в неї усе кипіло.
— Нікуди ми не підемо, — чоловік, якого назвали Артемом, схрестив руки на грудях. — Ми заплатили наперед за місяць. Договір у нас є. Ви взагалі хто?
Жінка в халаті вже трохи оговталася; страх у її погляді змінився обережною недовірою.
— Житло ми знімаємо в Дмитра Сергійовича, — твердо сказала вона. — У нас записані його паспортні дані, є розписка. Якщо маєте якісь претензії — з’ясовуйте з ним.
Дмитро Сергійович.
Оксана заплющила очі, намагаючись приборкати хвилю нудоти. Дмитро — її чоловік. Той самий Дмитро Сергійович, із яким вона прожила вісім років. Той, кому вона залишила ключі, вирушаючи у тритижневе відрядження. Той, хто обіцяв поливати квіти й час від часу перевіряти, чи все гаразд із сантехнікою.
— Тобто вони справді тут живуть? — тихо промовила вона, ні до кого конкретно не звертаючись.
— Уже третій тиждень, — відповів Артем. — Ми заїхали дев’ятого числа. І що ви від нас хочете? Ми нічого не чіпали, хазяйські речі на місці. Навіть папери підписували, що відповідаємо за збереження майна.
Оксана розплющила очі й подивилася на двері своєї спальні. Вони були зачинені, а на ручці висів навісний замок.
— А це що таке? — вона кивнула в бік замка.
— Господар сказав, що там його особисті речі, — знизав плечима Артем. — Наказав не відчиняти, ключ залишив у себе.
Господар.
Оксана гірко всміхнулася про себе. Власницею цієї квартири була вона. Двокімнатної квартири в центрі міста, яка дісталася їй від бабусі, котра все життя відкладала гроші, щоб колись придбати це житло. Саме Оксана оформлювала документи, платила податки, робила ремонт. А тепер якийсь Дмитро Сергійович розпоряджався тут так, ніби мав на це право.
Вона дістала телефон. Чоловік не відповів ні після першого гудка, ні після п’ятого. Оксана набрала повідомлення: «Я вдома. У моїй квартирі живуть чужі люди. Поясни негайно». Потім натиснула «надіслати».
— Послухайте, — вона повернулася до жінки в халаті й доклала зусиль, щоб говорити спокійно, хоча голос усе одно тремтів. — Мене звати Оксана. Ця квартира належить мені. Я не здавала її в оренду й нікому не дозволяла цього робити. Людина, яка підписала з вами договір, — мій чоловік. Він не мав права так чинити.
Жінка зблідла. Натомість Артем почервонів і зробив крок уперед.
— Це ваші сімейні розбірки, — різко кинув він. — А в нас договір. Ми віддали двадцять п’ять тисяч гривень і ще заставу. І виїжджати не збираємося.
— Помиляєтеся, — так само стримано відповіла Оксана. — Збираєтеся. У вас є дві години, щоб скласти речі.
— Та ви…
— Артеме, — жінка схопила його за руку. — Не треба. Подзвоніть Дмитру Сергійовичу, він усе пояснить.
Та Дмитро Сергійович слухавку не брав. На повідомлення теж не реагував. Наче зник без сліду. Оксана набрала його матір, потім сестру, потім друга — ніхто не знав, де він. «Він казав, що в нього термінове відрядження», — промовила свекруха таким тоном, ніби ця фраза мала все прояснити.
Відрядження.
Оксана знову всміхнулася, але тепер у цій усмішці було більше злості, ніж болю. Вона працювала у великій компанії й справді їздила у відрядження раз на два-три місяці. А він? Він сидів на пів ставки в якійсь дрібній конторі, приносив додому мізер, і всі ці роки саме вона тягнула на собі їхнє спільне життя.
Квартира була її. Автомобіль узяли в кредит, але платежі теж вносила вона. Навіть відпустки вони оплачували з її грошей.
— Ви почнете збиратися, чи мені викликати поліцію? — спитала Оксана, заходячи на кухню.
На столі, де колись стояли її улюблені фіалки, тепер красувалася трилітрова банка з солоними огірками й брудна пательня.
Хлопчик у вітальні перестав гратися й налякано дивився на неї з-під козирка бейсболки.
— Мамо, ми їдемо? — тоненьким голосом запитав він.
Жінка в халаті — очевидно, його бабуся — розгублено ступила до дитини, намагаючись бодай якось його заспокоїти.
