Вона опустилася навпочіпки перед хлопчиком і лагідно поклала долоні йому на плечі.
— Усе гаразд, Максиме. Зараз дорослі домовляться, чуєш? Усе буде добре.
Оксана стиснула пальці в кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру. Їй було шкода цих людей. Вони, здається, й справді не розуміли, у що їх утягнули. Вони не знали, що зайшли в чуже життя без дозволу. І не вони були винні в тому, що Дмитро виявився… ким? Шахраєм? Пройдисвітом? Чоловіком, який вирішив підзаробити на її квартирі, навіть не спитавши, чи має на це право.
Оксана мовчки рушила до ванної. Там її чекало нове приниження. Її рушників не було — замість них на гачках висіли чужі, дешеві, вицвілі після численних прань. З полиць зникли шампуні, креми, скраби, улюблена маска для волосся. У кутку стояв дитячий горщик. На пральній машині лежала пара чоловічих шкарпеток.
Вона вийшла назад у коридор і дістала телефон. Розмовляти далі з Артемом не мало сенсу. Треба було діяти не криком, а законом. Оксана набрала номер дільничного.
Минуло приблизно сорок хвилин, перш ніж він з’явився. Молодий чоловік із втомленим поглядом, у руках — блокнот. Він уважно вислухав Оксану, потім мешканців, переглянув договір оренди. У графі орендодавця значилося: «Дмитро Сергійович Соболєв», чоловік Оксани.
— Документи на житло у вас із собою? — звернувся дільничний до неї.
— Так, звісно.
Її валіза й досі стояла нерозібрана в передпокої. Оксана відкрила сумку, дістала папку й подала документи: свідоцтво про право власності, витяг із Державного реєстру речових прав, квитанції про сплату податків. Усе було оформлено на її ім’я.
Дільничний переглянув папери й повернувся до мешканців.
— Ситуація неприємна, але юридично все зрозуміло. Ви заселилися без згоди власниці. Людина, яка передала вам ключі й узяла гроші, не мала права здавати цю квартиру. Вам доведеться звільнити приміщення.
— Та ми ж заплатили! — вибухнув Артем. — Двадцять п’ять тисяч гривень! І ще п’ять тисяч завдатку! У нас чек є!
— Ваші фінансові претензії — до того, хто взяв у вас гроші, — спокійно пояснив дільничний. — Ви можете звернутися до суду або написати заяву до поліції за фактом шахрайства. Але залишатися в чужому помешканні без дозволу власниці ви не маєте права. Це вже самовільне зайняття житла.
— Яке ще самовільне? — Артем майже кричав. — Ми договір підписали! Паспортні дані внесли!
— Договір укладено з особою, яка не є власником квартири, — так само рівно відповів дільничний. — І власниця не надавала йому повноважень здавати це житло. Отже, така угода не має належної сили.
Жінка в халаті раптом схлипнула. За нею заплакав і Максим, притулившись до її колін.
— Куди ж ми тепер підемо? — крізь сльози заголосила вона. — Ми з області приїхали… Артем роботу знайшов… У нас більше нічого немає!
Оксана дивилася на них, і в грудях у неї болісно стискалося. Вона не хотіла виганяти людей просто на вулицю. Особливо дитину. Але й дозволити їм залишитися не могла. Не у власній квартирі, де її саму поставили в становище чужої людини.
— Як вас звати? — тихо запитала вона жінку.
— Лариса Петрівна.
— Ларисо Петрівно, я дам вам три дні, — сказала Оксана й сама здивувалася, яким твердим і чужим прозвучав її голос. — Три дні, щоб знайти інше житло. За законом я не зобов’язана цього робити. Але я не хочу, щоб ваш онук ночував на вокзалі.
Дільничний кинув на неї короткий здивований погляд, однак промовчав.
Артем уже відкрив рота, щоб заперечити, та Лариса Петрівна схопила його за руку й почала щось гаряче шепотіти, вмовляючи не загострювати.
Оксана підписала заяву, написану від руки, залишила дільничному копії документів і вийшла на сходовий майданчик. Холодна стіна під спиною ніби витягувала з неї останні сили.
Телефон завібрував у долоні. Нарешті Дмитро.
— Оксано, не гарячкуй, — його голос звучав винувато, але зовсім не настільки, як їй хотілося б.
— Де ти? — запитала вона.
— Я у відрядженні. Терміново відправили.
— Не бреши. Я телефонувала тобі на роботу. Нікуди тебе не відправляли.
У слухавці запала тиша. Довга, липка, викривальна.
— Оксано, я все поясню. Просто… у нас проблеми з грошима. Я вирішив узяти ініціативу на себе. Хотів допомогти.
— Узяття ініціативи — це помити посуд або винести сміття, — голос Оксани тремтів від люті. — А здати чужу квартиру стороннім людям — це злочин. Якщо ти раптом не знав.
— Який ще злочин? Я знайшов орендарів, вони платитимуть, ми закриємо фінансові діри…
— Фінансові діри, — повільно повторила вона. — Ти вирішив латати наші проблеми моєю квартирою. Не спитавши мене. Не попередивши. Навіть ключів не залишив. Повісив замок на мою спальню так, ніби це не я тут власниця.
— Давай зустрінемося й нормально поговоримо.
— Ні. Ми поговоримо зараз. І ти відповіси на одне питання: де ключі від моєї квартири? Від спальні? Від замка, який ти начепив на мої двері?
— Ключі в мене.
— Тоді приїдеш і відчиниш. Або я викличу майстра, і двері відкриють без тебе. Але запам’ятай: після цього ти сюди більше не зайдеш. Ніколи.
Дмитро знову замовк. Оксана чула лише його дихання — важке, нервове, уривчасте, наче він біг сходами.
— Ти не можеш так зі мною вчинити, — нарешті промовив він. — Ми ж чоловік і дружина.
— Можу, — холодно відповіла Оксана й скинула виклик.
Вона спустилася вниз, вийшла з під’їзду й сіла на лавку біля будинку. Підвела очі до своїх вікон. У вітальні горіло світло — нові мешканці його не вимкнули. На кухні теж сяяла лампа. Оксана уявила, як чужі люди сидять за її столом, сплять на її дивані, торкаються її речей, відчиняють її шафи.
Їй згадалося, як вісім років тому вона з гордістю вперше показувала цю квартиру Дмитрові. Як вони разом обирали шпалери, меблі, штори. Як він тоді казав: «Нам тут буде добре». І як вона вірила — кожному слову, кожній обіцянці, кожному погляду.
А тепер вона сиділа на холодній лавці, ніби вигнана з власного дому сторонніми людьми. Ні, не вигнана, виправила себе Оксана. Вона сама вийшла, щоб не сказати зайвого й не влаштовувати скандал при дитині.
