Знову завібрував телефон — Дмитро надіслав повідомлення. Воно було довге, плутане, наче написане похапцем, і складалося майже самих виправдань: «Я хотів як краще», «Думав, ти зрадієш», «У нас же одна родина, спільні гроші».
Спільні гроші. Оксана гірко всміхнулася. Ніколи в них не було нічого спільного в цьому сенсі. Були її заробітки, за які вона тягнула побут, і були його витрати, що лягали на її плечі. Просто тепер ця правда стала такою виразною, що від неї вже неможливо було відвернутися.
Вона підвелася, струсила з пальта пил і повільно рушила до метро. Ночувати доведеться в подруги. А вже зранку — їхати до юриста.
Бо цього вечора сталося не просто самовільне вторгнення в її житло. Сьогодні вона вперше побачила чоловіка без прикрас — таким, яким він був насправді. І це відкриття лякало її значно більше, ніж чужі люди, що розташувалися в її квартирі.
Юристка, до якої Оксана прийшла наступного ранку, виявилася жінкою років сорока з проникливим поглядом і звичкою перекочувати між пальцями кулькову ручку. Її звали Наталія Миколаївна.
— Ситуація неприємна, але, на жаль, не унікальна, — промовила вона, переглядаючи папери. — Ваш чоловік не має права розпоряджатися вашим особистим майном без вашої згоди. Навіть якщо ви перебуваєте у шлюбі. Навіть якщо він переконаний, що діяв нібито заради родини.
— Я можу змусити його виїхати? — тихо запитала Оксана. — Офіційно він тут не зареєстрований, але мешкає вже давно.
— Можете, — підтвердила Наталія Миколаївна, кивнувши. — Проте це буде складніше, ніж із тимчасовими мешканцями. Подружжя зазвичай має право користуватися житлом одне одного, якщо інше не передбачене шлюбним договором. Але у вашому випадку є суттєва обставина: квартира куплена до шлюбу й належить особисто вам. Жодних майнових прав на неї ваш чоловік не має.
Оксана слухала й відчувала, як усередині наливається важкий камінь. Вона не хотіла виганяти Дмитра. Принаймні ще вчора не хотіла. Та після безсонної ночі на подружньому дивані, після десятків разів перечитаних повідомлень, де виправдання перемішувалися з брехнею, вона вже розуміла: межу пройдено.
— Я хочу, щоб він пішов, — сказала вона твердо. — Не обов’язково сьогодні, але найближчим часом. І щоб ці люди… мешканці… звільнили квартиру негайно.
Наталія Миколаївна знову кивнула й почала докладно пояснювати порядок дій. Оксана занотовувала, і з кожним словом їй здавалося, що вона віддаляється від свого колишнього життя. Те життя закінчилося вчора — тієї миті, коли вона відчинила двері й побачила в передпокої чуже взуття.
До квартири вона повернулася за дві години. Непрохані пожильці були вдома: Лариса Петрівна мила посуд, Артем сидів за кухонним столом із горнятком чаю, хлопчик грався в телефоні.
— Я говорила з юристкою, — сказала Оксана, проходячи до вітальні. — У вас є два дні. Потім я маю право звернутися до поліції та до суду. Я не хочу доводити до цього, тому прошу: знайдіть інший варіант якнайшвидше.
Лариса Петрівна витерла руки рушником і вийшла з кухні.
— Оксано, люба, ми вже шукаємо, чесне слово. Артем сьогодні поїде дивитися кімнату. Але ж ви розумієте… усі гроші ми віддали Дмитрові Сергійовичу. Завдаток, плату за перший місяць. А тепер він слухавку не бере.
— Це не моя проблема, — відповіла Оксана, хоча всередині в неї все болісно стиснулося. — Я даю вам не два, а три дні. Скористайтеся цим.
Артем підвівся з-за столу. Високий, зморений, із почервонілими від недосипу очима.
— Ви зовсім не можете піти нам назустріч? — запитав він. — Ну хоча б тиждень?
— Не можу, — Оксана похитала головою. — Вибачте. Але це мій дім. Я його нікому не здавала. І я хочу повернутися сюди жити.
— А ваш чоловік? — Лариса Петрівна притиснула долоні до грудей. — Що він на це скаже?
— Мій чоловік більше тут не мешкатиме, — вимовила Оксана й сама відчула, як ці слова зависли в повітрі важкою, остаточною правдою. — Тож це вже не аргумент.
Вона пішла до своєї спальні, яка й досі була замкнена навісним замком. Ключів у неї не було, тому Оксана викликала слюсаря. Той приїхав приблизно за годину й без зайвих розпитувань відчинив двері.
У спальні панував безлад. Дмитро, очевидно, збирав речі поспіхом: шафи стояли розчинені, одяг валявся деінде, на підлозі лежала його стара футболка. Та найгірше чекало не там. На тумбочці біля ліжка вона побачила стос документів, стягнутий гумкою.
Оксана зняла гумку й почала переглядати аркуші. Копія договору оренди з теперішніми мешканцями. Ще одна копія — вже з іншими людьми. Потім третя. Дмитро робив це не вперше. Протягом останніх шести місяців він кілька разів здавав квартиру на короткий термін — саме так, щоб Оксана не помітила нічого під час своїх нечастих відряджень.
Вона опустилася на край ліжка, відчуваючи, як остаточно руйнується весь її світ. Пів року він водив її за ніс. Пів року приводив у її дім чужих людей, щойно вона їхала з міста. Пів року брехав, що поливає квіти й перевіряє труби. Пів року жив другим, прихованим від неї життям.
Задзвонив телефон. Дмитро.
— Ти відчинила двері? — запитав він замість привітання.
— Я знайшла документи, — сказала Оксана. — Ти вже раніше здавав мою квартиру, так?
У слухавці запала тиша. Така сама довга, як учора. І така сама викривальна.
— Я збирався тобі сказати, — нарешті видавив він. — Просто боявся.
— Чого саме?
— Твоєї реакції.
— Недарма боявся, — сухо відповіла Оксана. — Де ти взяв мої ключі?
— Зробив дублікати.
— Коли?
— Давно. Ще торік.
Оксана заплющила очі. Вона пригадала, як усе літо Дмитро кудись зникав, щось вигадував, говорив про додатковий заробіток. Вона тоді думала, що він справді знайшов підробіток. А він, виходить, здавав помешкання.
