— Доню, ти ж заробляєш чотириста тисяч гривень! Чому тоді маєш такий виснажений, занедбаний вигляд? — батьки ніби скам’яніли, коли почули правду.
У суботній ранок у двері подзвонили саме тоді, коли я стояла біля плити в старенькому, вицвілому від прання халаті й перевертала маленькі млинці. Волосся стирчало в різні боки, а під очима темніли кола після ще однієї безсонної ночі.
Марко знову гарячкував, і я просиділа біля його ліжка майже до четвертої ранку.
— Кого це принесло так рано? — невдоволено буркнув Олександр, навіть не відірвавшись від телефона.
На вихідних мій чоловік перетворювався на нерухому частину дивана: лежав, гортав екран і ніби приростав до подушок.
Я зазирнула у вічко — і в мене перехопило подих. На порозі стояли мої батьки з дорожніми сумками.
— Мамо, тату! Ви ж не попереджали!
— Хотіли зробити тобі сюрприз, — усміхнулася мама й міцно притиснула мене до себе. — Так давно не бачилися. Ми скучили.
Тато мовчки поцілував мене в маківку і пройшов до кімнати.
У голові в мене блискавично закрутилися думки: що є в холодильнику, наскільки страшний безлад у квартирі, чи встигну хоч якось прибрати. Іграшки валялися всюди, на столі височіла гора немитого посуду, а я сама скидалася на городнє опудало після бурі.
— А де наш онук? — спитала мама, озираючись.
— Ще спить. Уночі була температура.
Вона уважно провела по мені поглядом — від розпатланої голови до стоптаних капців. У її очах змішалися тривога й розгубленість.
Коли я навчалася в університеті, мама завжди пишалася тим, що її донька доглянута й охайна.
— Маріє, — часто повторювала вона, — навчання важливе, але жінка має пам’ятати про себе. Ніколи цього не забувай.
Тепер я, очевидно, зовсім не відповідала її уявленням.
— Маріє, — обережно почала мама, так, ніби лікар підбирає слова перед неприємним діагнозом. — Ти ж отримуєш чотириста тисяч гривень. Чому ти виглядаєш так… виснажено й занедбано?
Олександр нарешті підняв голову від телефона й криво всміхнувся. У його очах блиснуло щось майже радісне, ніби він давно чекав цієї миті.
— Бо її зарплату я віддаю своїй сестрі! — кинув він зухвало, навіть не намагаючись пом’якшити сказане.
У кімнаті запала мертва тиша.
Мама розгублено переводила погляд то на мене, то на Олександра. Я відчула, як пекуча хвиля сорому піднімається зсередини й стискає горло.
Тато не промовив ані слова, але я помітила, як напружилися його щелепи. Це завжди означало одне: всередині в нього вже збиралася гроза.
Він повільно поставив сумку на підлогу. Рухи були надто різкі для людини, яка намагається втримати себе в руках.
Я знала цю його звичку з дитинства. Так тато поводився, коли назрівала справді серйозна біда.
— Повтори, — тихо сказав він, дивлячись на Олександра.
— Що саме повторити? — чоловік удавано байдужо знизав плечима. — У моєї сестри проблеми. Великий кредит, борги. Ми їй допомагаємо. Вона ж не чужа.
— А до моєї доньки яке відношення мають фінансові негаразди твоєї сестри? — різко озвалася мама. — Марія працює до виснаження, дитину тягне на собі, а ти…
— А я що? — Олександр відклав телефон і підвівся з дивана. — Я теж працюю. І як голова сім’ї вирішую, куди йдуть наші гроші.
Наші гроші.
Ці слова різонули мене, мов лезо.
Ті гроші заробляла я. Працювала аналітикинею у великій IT-компанії, по дванадцять годин сиділа в офісі, ще й ноутбук тягала додому на вихідні. А потім поверталася й чула, що на нову куртку для Марка коштів немає, бо знову треба заткнути чергову фінансову діру моєї зовиці.
— Маріє, — тато повернувся до мене, — це правда?
Я лише кивнула. Слова застрягли в горлі. Мені було соромно не тільки через те, що чоловік розпоряджався моєю зарплатою, хоч і це боліло. Найгірше було інше: я надто довго мовчала. Дозволила цьому статися. Перетворилася на загнану господиню, яка боїться заперечити.
— Скільки? — коротко запитав тато.
— Усе, — прошепотіла я. — Лише на їжу та комунальні він залишає.
