І саме тоді з дитячої долинув голос Олександра:
— Маріє! Марку треба на горщик. Іди сюди!
— Я піду, — спокійно сказав тато й попрямував до кімнати сина.
— Тату, не треба, я сама…
— Сиди й відпочивай, — перебив він мене таким тоном, що сперечатися було марно.
З коридору я чула, як тато лагідно розмовляє з Марком, як у ванній дзюрчить вода. Потім долинули приглушені чоловічі голоси. Олександр щось швидко й нервово пояснював, а батько відповідав коротко, твердо, без зайвих слів.
— Марієчко, — мама сіла поруч і накрила мою долоню своєю. — Ти ж розумієш, що це ненормально?
— Розумію. Але що мені робити? Розлучитися? Залишитися самій із дитиною?
— А зараз ти хіба не сама? — мама міцніше стиснула мої пальці. — Поряд із тобою чоловік, який забирає твою зарплату й віддає її сестрі, залишаючи власну родину без грошей. Це гірше за самотність, доню.
Я мовчала. Заперечити було нічого.
Останні два роки я наче жила в тумані й просто виконувала щоденні обов’язки. Робота, дім, дитина. Я не думала, не розбиралася, не ставила запитань. Лише терпіла.
Мабуть, мені було страшно зізнатися самій собі, що шлюб з Олександром став моєю великою помилкою.
З дитячої вийшов тато, тримаючи Марка на руках. Син був чистенький, переодягнений і сяяв від задоволення.
— Дідусь! — радісно вигукнув він і потягнувся до мене. — Мамо, дідусь приїхав!
— Бачу, мій хороший, — я пригорнула його до себе й раптом відчула, як очі наповнюються слізьми.
Коли востаннє Олександр сам, без нагадувань, міняв Маркові підгузок? Коли просто грався з ним, не через силу, не для галочки?
— А де Олександр? — раптом запитала мама.
— Збирає речі, — сухо відповів тато. — Їде до сестри. У неї, бачте, знову якась “термінова справа”.
За кілька хвилин Олександр вийшов зі спальні з невеликою сумкою в руці.
— Я на кілька днів до Софії, — сказав він, уникаючи мого погляду. — У неї знову… проблеми.
— Звичайно, — солодким голосом промовила мама. — У неї проблеми. А в твоєї дружини, мабуть, усе просто чудово?
— Мамо, прошу…
— Ні, Маріє, досить мовчати! — різко відказала вона. — Олександре, цікаво, а за які гроші ти збираєшся вирішувати “проблеми” своєї сестри?
— У неї ще щось залишилося, — буркнув він недбало.
— Авжеж, залишилося. Із зарплати Марії. А Марія дозволяла тобі ділитися її грошима з сестричкою?
— Ми це вже обговорювали. Досить!
— Дружина — не гаманець, любий, — тато говорив дуже тихо, але в його голосі була така твердість, що в кімнаті стало моторошно. — І не банкомат. Дружина — це людина поруч із тобою. Її треба поважати й берегти.
— Не треба мені тут моралі читати! — Олександр рушив до дверей. — Увечері повернуся.
— Не поспішай, — кинула йому вслід мама. — Ми з батьком залишимося тут. Допоможемо Марії навести лад у деяких питаннях.
Олександр завмер біля дверей. Здається, він щось запідозрив, але нічого не сказав. Просто вийшов.
Коли двері за ним грюкнули, я раптом відчула дивне полегшення. Наче в квартирі стало більше повітря.
— А тепер, — мама дістала телефон, — розберімося з фінансами. Покажи свій банківський рахунок.
— Навіщо?
— Бо настав час повернути справедливість на місце. Твої гроші мають працювати на тебе й твого сина, а не на чужу жінку, яка п’ять років не може знайти собі роботу. Ти це розумієш, доню?
Я відкрила банківський застосунок. На рахунку було 847 гривень. До зарплати залишався ще тиждень.
— Твоя картка в Олександра? — запитав тато.
— Так. Він сказав, що так зручніше. Мовляв, усе одно він розпоряджається грошима.
Батьки переглянулися.
— Марієчко, — тихо сказав тато, — завтра ми йдемо до банку.
У понеділок я вже жила в батьків.
Речі зібрала, поки Олександра не було вдома, і залишила на столі коротку записку:
“Мені потрібен час, щоб усе обдумати”.
Марко сприйняв переїзд до бабусі й дідуся як справжню пригоду. Він носився трикімнатною квартирою, радів іграшкам, які мама заздалегідь підготувала для онука, і щасливо сміявся.
Насамперед ми з татом вирушили до банку.
