— Добрий день. Я зі служби опіки, — представилася жінка, дістаючи з теки якісь папери.
— Перепрошую… звідки? — Оксана на мить навіть не зрозуміла, чи правильно почула.
— До нас надійшло повідомлення, що у вашій квартирі перебуває літня недієздатна особа, якій не забезпечено належних умов проживання. Я повинна оглянути помешкання й скласти акт.
— Яка ще недієздатна особа? — Оксана відчула, як у неї холонуть пальці. — У нас ніхто такий не живе.
Жінка зазирнула в аркуш.
— Галина Ігорівна, тисяча дев’ятсот шістдесятого року народження. У заяві вказано, що це ваша свекруха.
Оксані здалося, ніби підлога під ногами раптом похитнулася.
— Вона тут не мешкає, — повільно промовила вона. — У неї є власна квартира. П’ять зупинок метро звідси.
— Розумію. Але звернення зареєстроване, і я зобов’язана його перевірити. Дозволите зайти?
Оксана відступила вбік. Працівниця пройшла до коридору, уважно озирнулася, потім зазирнула на кухню, у кімнати, щось занотовуючи в блокнот. Її рухи були спокійні, звичні, без ворожості, але сама ситуація здавалася принизливою до болю.
— Умови проживання нормальні, — зрештою сказала вона. — Проте мені необхідно побачити Галину Ігорівну.
— Я ж пояснюю: її тут немає. Вона ніколи тут не жила.
— Тоді чому в заяві зазначена саме ця адреса?
У цю мить клацнув замок, і додому повернувся Андрій. Побачивши в передпокої незнайому жінку з документами, він миттєво напружився.
— Що сталося?
Оксана коротко переказала йому все. Обличчя Андрія потемніло.
— Тобто моя мати подала на нас скаргу?
— Особу заявника я розголошувати не маю права, — сухо відповіла чиновниця. — Однак якщо Галина Ігорівна фактично тут не проживає, підстав для подальших дій немає. Вибачте за турботу.
Щойно за нею зачинилися двері, Андрій різко дістав телефон.
— Мамо? Що це за вистава? Служба опіки? Ти серйозно?.. Не знаєш? Мамо, досить! Ні, я не приїду. І ти більше сюди не приходь. Тільки якщо спершу вибачишся перед Оксаною.
Він скинув виклик і міцно обійняв дружину.
— Пробач мені. Я мав давно поставити межі, а не чекати, поки вона перейде всі можливі.
— Вона ж твоя мати, — тихо сказала Оксана, повторивши його колишні слова.
— Так. Але ти для мене важливіша. Ти — моя сім’я. Справжня.
Минув тиждень. Вони вже майже повірили, що найгірше позаду, коли в поштовій скриньці знайшли лист від управителя будинку.
Галина Ігорівна поскаржилася, що в квартирі нібито проводять незаконне перепланування.
Довелося викликати інспектора, показувати стіни, документи, пояснювати, що ніякого ремонту, а тим паче перебудови, у них немає й не було.
Та на цьому все не закінчилося. Невдовзі зателефонували з податкової служби. Хтось анонімно повідомив, що Оксана начебто здає квартиру в оренду й приховує доходи. Знову почалися перевірки, пояснення, довідки, копії документів, принизливі розмови з людьми, які дивилися на них як на винних, доки не доведено протилежне.
— Вона не зупиниться, — сказала Оксана після чергового візиту перевіряльної комісії. Вона сиділа на кухні, стискаючи чашку холодного чаю. — Буде труїти нас далі, доки ми не зламаємося остаточно.
— Або доки не зламається вона, — несподівано твердо відповів Андрій.
Оксана підняла на нього очі. Він уже тримав телефон і шукав потрібний номер.
— Алло, тітко Світлано? Це Андрій… Так, давно не говорили… Послухайте, у мене до вас непросте питання. Ви колись розповідали про документи на дачу. Про те, що мама оформила її на себе, хоча купували ви її разом із дядьком Іваном, навпіл… Так, саме про це… А ви не хотіли б нарешті відновити справедливість?.. Розумію… Вона тепер і нас доводить до межі… Якщо подасте позов, я виступлю свідком. Підтверджу, що чув, як мама сама про це говорила… Дякую, тітко Світлано. Тримайте мене в курсі.
Оксана дивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше.
— Що ти щойно зробив?
— Те, що треба було зробити багато років тому. Мама привласнила дачу, яку купували вдвох із її сестрою та зятем. Скористалася їхньою довірою й переписала все на себе. Тітка Світлана давно хотіла судитися, але боялася. Тепер не боятиметься.
— Але ж це твоя мати…
— Моя мати намагається вижити нас із власного дому, — жорстко сказав Андрій. — Тепер хай сама побігає по судах.
Дзвінок від Галини Ігорівни не забарився. Вона кричала так голосно, що Оксана чула окремі слова навіть із сусідньої кімнати. Погрожувала, плакала, проклинала, знову переходила на ридання. Андрій вислухав усе мовчки, а тоді промовив лише:
— Мамо, цю війну почала ти. Залиш нас у спокої — і тітка Світлана відкличе позов.
— Це шантаж!
— Ні. Це наслідки твоїх учинків. Вирішуй сама.
Через три дні Галина Ігорівна прийшла до них. Уже без ключа: Андрій встиг замінити замок. Вона стояла біля дверей змарніла, ніби за цей короткий час постаріла на кілька років.
— Можна зайти?
Вони мовчки пропустили її до вітальні. Усі троє сіли, і довго ніхто не наважувався почати розмову. Тиша була важка, густа, майже фізична.
— Я заберу всі скарги, — нарешті сказала Галина Ігорівна. — Усі до одної. І більше не лізтиму у ваше життя.
— А вибачення? — спитав Андрій.
Галина Ігорівна перевела погляд на Оксану. У ньому не було каяття. Лише виснаження й образа, загнана глибоко всередину.
— Вибач, — видавила вона крізь зуби.
Це не прозвучало щиро. Але це було визнання поразки.
— Тітка Світлана відкличе позов, — сказав Андрій. — Але якщо ти знову почнеш…
— Не почну, — перебила його мати. — Я не хочу втратити дачу. Це єдине, що залишилося мені на старість.
Вона підвелася й попрямувала до виходу. На порозі раптом зупинилася та озирнулася.
— Знаєш, Андрію, я завжди думала, що виростила з тебе м’якотілого хлопця. Виходить, помилялася. Ти весь у свого діда. Він теж умів кусатися, коли його заганяли в кут.
Двері за нею зачинилися тихо.
