— Відтепер це наша квартира, сімейна! Ти тут господар… А ця… — свекруха різко кивнула в бік Марії, — хай стулить свою риб’ячу пащу й сидить тихо!
Познайомилися вони випадково, ніби маленький спалах у вечірній сутіні. Не було жодного гучного «це кохання з першого погляду». Просто в переповненій маршрутці Артем незграбно наступив Марії на ногу, уже приготувався почути сердите слово, а натомість побачив її усмішку — розгублену, теплу й напрочуд щиру.
За рік вони зіграли невеличке весілля — без показної розкоші, зате зі своїми людьми поруч. Марія була в легкій сукні-сорочці, Артем — без краватки, шампанське пили біля води, а замість урочистого маршу над головами кричали чайки.
— Рушаймо, — прошепотів він, цілуючи її.
І Марія тоді зрозуміла: він говорить не про дорогу, а про їхнє спільне життя.
Оселилися вони в її маленькій, але дуже затишній двокімнатній квартирі, де пахло кавою, старим деревом і майбутнім. Перші місяці були тягучо-солодкими, мов мед. Вони звикали одне до одного, вивчали дрібниці й ритуали: він щоранку варив каву, вона у ванній співала фальшиво, зате від душі, і ніхто не кривився.
— Політ нормальний, капітане? — питав Артем щоранку.
— Заходимо на посадку, — сміялася Марія.
А потім у їхній дім увірвався знак біди — Оксана Василівна.
З’явилася вона не як гостя, а мов перевіряльниця з невидимим мандатом. Спершу все маскувалося під турботливі поради: мовляв, тут протяг, Артемко мерзне; борщ має бути густий і наваристий, а не «ця вода з буряком». Далі почалися перестановки:
— Я трохи впорядкувала вам кухню.
Марія мовчки ставила пательні назад, відчуваючи, як усередині повільно наростає глуха образа. Вона терпіла — через виховання, ввічливість і мамині слова: «Потерпи, доню, це ж його мати».
Та межа існує в усього. Для Марії тією межею став комод.
Того дня вона повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай.
