У руках Марія несла невеличкий пакунок для Артема — керамічне горнятко з написом «Головний по каві». У квартирі було так тихо, аж ця тиша ніби дзвеніла у вухах. Та двері до спальні лишалися трохи прочиненими. Марія машинально зазирнула всередину — і кров різко вдарила їй у скроні.
Оксана Василівна стояла спиною до входу біля розсунутого комода. Між великим і вказівним пальцями вона тримала Маріїну білизну — так, ніби розглядала якийсь бракований товар. Звичайні бавовняні трусики з вицвілим ведмедиком безпорадно звисали в її руці. Свекруха не просто кинула на них погляд. Вона їх вивчала: терла тканину пальцями, примружувалася, перевіряла шви, наче від міцності цієї білизни залежало майбутнє всього їхнього роду й поява омріяних онуків.
— Оксано Василівно, — голос Марії прозвучав хрипко, ніби їй щойно перехопили горло. — Що ви робите?
Свекруха обернулася не кваплячись, із незворушністю королеви, яку застали не на місці злочину, а під час важливої державної справи. Білизну вона не кинула — акуратно поклала назад, наче ставила печатку: чи то схвалення, чи то вироку.
— Перевіряю, Марійко, — промовила вона солодкувато. — Добра господиня має знати, в якому стані її… стратегічні запаси. А шви у вас, бачу, слабенькі.
Це вже не було дрібною нетактовністю чи черговою «порадою». Це був нахабний прорив у найпотаємніше, у те, куди чужим рукам не можна було лізти ніколи. Терпіння, натягнуте до межі, луснуло всередині сухим різким клацанням.
— Ви не маєте права! — вирвалося в Марії, і голос раптом став твердим. — Це моє! Мій комод, мої речі! Як ви смієте?!
Обличчя Оксани Василівни миттєво змінилося. Маска турботливої порадниці сповзла, відкривши холодну, кам’яну жорсткість. Вона зробила крок уперед, і її тінь ніби накрила Марію.
— Ой, як наша невісточка зашипіла, — протягнула вона медовим, отруйним тоном. — Ти це серйозно? При своєму розумі?
А тоді її голос став крижаним, металевим:
— Це дім мого сина. Єдиного чоловіка тут. Господар тут він, а не ти. І зараз же стулиш свого рота.
