Вона увірвалася у своєму незмінному халаті, з таким обличчям, ніби щойно вийшла на сцену драматичного театру.
— Оксаночко, я все розумію, ти втомилася, нерви, робота… Але ж не можна так різко, одним махом! Ми ж сім’я!
— Сім’я — це коли рішення ухвалюють разом, — рівно відповіла Оксана. — А коли без дозволу знімають п’ятдесят тисяч гривень, це вже називається крадіжкою.
— Ти що, мене злодійкою виставляєш?! — Галина Михайлівна театрально розкинула руки. — Та я все життя тільки заради родини й стараюся!
— Заради доньки твоєї сестри, — уточнила Оксана. — А наша сім’я — це ти, Артем і я. Племінниця нехай сама розбирається зі своїми боргами.
— Яка ж ти безсердечна! — схлипнула свекруха. — У тебе не серце, а камінь.
— Ні, — тихо сказала Оксана. — Просто воно втомилося.
Артем, побачивши, що мати вже розіграла першу сцену, вирішив додати жару.
— Значить так, Оксано. Якщо ти вирішила, що тут одна господиня, то дуже помиляєшся. Квартира спільна. Половина моя!
— І що? — Оксана обережно поставила чашку на стіл. — Половина твоя, половина моя. Тільки рахунки чомусь оплачую я.
— Ти натякаєш, що я в тебе на шиї сиджу? — Артем почав закипати.
— Я не натякаю, — спокійно промовила вона. — Я кажу це прямо.
— Якби я захотів, давно б уже працював! — вибухнув він. — Просто… не збираюся принижуватися за копійки.
— Зате просити у дружини гроші на телефон — не приниження? — ледь усміхнулася Оксана.
— Ти знущаєшся, — кинув Артем крізь зуби.
— Ні, Артеме. Я просто називаю речі своїми іменами.
Галина Михайлівна остаточно втратила терпіння й ляснула долонею по столу.
— Досить цього балагану! Оксано, ти мусиш зрозуміти: чоловікам нині нелегко. Нормальної роботи немає. А ти добре заробляєш. То чого нарікаєш?
— Мамо, ти ж теж не працюєш, — Оксана повернулася до неї. — Чому я маю тягнути одразу двох дорослих людей?
— Бо ти молода, здорова, у тебе сили є. А я вже літня жінка. Мені відпочинок належить.
— Літня? — Оксана здивовано округлила очі. — П’ять років тому ти з подругою в Одесу їздила, до ранку на дискотеці танцювала. Енергії в тобі більше, ніж у мене після вихідних.
Артем пирснув, але під суворим материнським поглядом миттєво замовк.
— Ну й що, що танцювала? — пробурмотів він. — Має право.
— Має, — погодилася Оксана. — Тільки за власні гроші, а не за мої.
У кухні знову повисла тиша. Здавалося, навіть холодильник на мить перестав гудіти.
— Добре, — нарешті промовила Галина Михайлівна з натягнутою усмішкою. — Гаразд. Якщо ти така принципова… Ми якось самі викрутимося.
Усередині Оксана напружилася. Вона надто добре знала це їхнє «самі». Воно означало, що за кілька днів почнуться сльози, дзвінки, образи й фрази на кшталт: «У домі хліба немає», «На ліки ні копійки», «Ти хочеш, щоб ми з голоду померли?»
Так і сталося. Увечері, повернувшись із роботи, Оксана побачила на кухонному столі записку:
«Хліба немає. Грошей теж. Пожалій хоча б дитину, сидимо голодні».
Підпис: «мама й Артем».
Оксана прочитала кілька разів, і обличчя її мимоволі перекосилося.
— Дитину пожаліти? — пробурмотіла вона. — Сорокадворічну дитину? Це вже не дитина, а пенсіонер у спортивних штанях.
За п’ять хвилин грюкнули вхідні двері — повернувся Артем. І, навіть не роззувшись до ладу, одразу почав виставу.
— Оксано, ти що виробляєш? Я цілий день нічого не їв. Мама теж.
— І чому це має бути моєю проблемою? — вона знизала плечима. — Магазини й сайти з вакансіями переповнені оголошеннями. Ідеш, працюєш, купуєш хліб.
— Ти знущаєшся? Я інженер! — обурено вигукнув він. — Мені що, на касу ставати? Це принизливо!
— А просити гроші в дружини — ні?
— Це інше! Ми ж родина!
— Родина — це не коли одна людина горбатиться, а двоє відпочивають, — твердо сказала Оксана. — Досить, Артеме. Увімкни голову.
Він замовк. Обличчя стало темним, жорстким, наче в ньому щось остаточно клацнуло.
— Добре, — промовив він уже значно тихіше. — Якщо ти думаєш, що я не впораюся, ще побачимо.
І з такою силою грюкнув дверима, що в шафці дзенькнули склянки.
Оксана залишилася на кухні сама. Уперше за багато років їй здалося, що ситуація справді зрушила з мертвої точки. Але полегшення не прийшло. Усередині ворушилася тривога: вона надто добре знала цих двох, щоб повірити, ніби вони так просто змиряться.
«Ну що ж, — подумала вона. — Кран із грошима перекрито, значить, перекрито».
На третю добу після блокування карток у квартирі нарешті сталося саме те, що Оксана давно передчувала.