Увечері Оксана, ледве переступивши поріг, нарешті скинула туфлі на підборах і з полегшенням опустилася на диван. Ноги гули, голова теж. Хотілося лише кілька хвилин тиші. Та з кухні долинуло характерне покашлювання — не просте, а таке, урочисто-наставницьке. Оксана вже знала цей звук. Галина Михайлівна збиралася оголосити чергову «сімейну нараду».
І вона не помилилася.
Коли Оксана зайшла на кухню, Артем із матір’ю сиділи за столом, наче члени якоїсь поважної комісії. Перед ними лежав аркуш у клітинку, ручка, а для більшої вагомості навіть стояла чашка чаю, від якої здіймалася пара. Атмосфера була така серйозна, ніби вони мали не побутове питання обговорювати, а ухвалювати нову Конституцію.
— Оксаночко, сідай, — промовила свекруха тоном людини, яка вже все вирішила. — Ми з Артемом усе обдумали.
— Так, — підтвердив чоловік, важливо кивнувши. — Настав момент ухвалити нормальне рішення.
Оксана ледь помітно всміхнулася й сіла навпроти них.
— Ну що ж, мені навіть цікаво, до чого ви там додумалися.
Артем покрутив ручку між пальцями й подивився на неї з виглядом великого фінансового стратега.
— Ми вирішили, що гроші, звісно, мають бути в надійному місці. Але розпоряджатися ними треба разом. Тобто ти береш участь у керуванні коштами, ми теж. Половина твоєї зарплати йде на спільні потреби, а друга половина лишається тобі на особисті витрати.
— Чудова схема, — спокійно сказала Оксана. — Тільки уточніть мені один момент: це все-таки моя зарплата чи вже наша?
— Ну звісно ж, наша, — одразу втрутилася Галина Михайлівна. — У родині не може бути «моє» і «твоє». Усе спільне.
— Тобто моя зарплата — спільна, — повільно підсумувала Оксана. — А ваші порожні рахунки — це вже ваша особиста справа?
Свекруха ображено підтиснула губи.
— От знову ти починаєш єхидничати. Ми ж про справедливість говоримо!
— Про справедливість? — Оксана підвелася й поклала долоні на стільницю. — Добре. Тоді давайте справді по-чесному.
Вона дістала з сумки три роздруковані аркуші й поклала кожному перед очі по одному.
— Ось виписка за останні шість місяців. Усі витрати з банківських карток. Мої — і ваші також. Пропоную подивитися разом.
Артем насупився.
— Ти що, вирішила з себе бухгалтерку вдавати?
— Ні, — різко відповіла Оксана. — Я та дурепа, яка весь цей час за все платила.
Вона нахилилася над паперами й ткнула пальцем у кілька рядків.
— Ось, будь ласка: «позика племінниці», «подарунок сусідам», «ставки — букмекерська контора». Поясніть мені, чому я маю вважати це сімейними витратами?
Артем зам’явся.
— Ну це ж… воно просто…
— Це допомога! — перебила його Галина Михайлівна. — Але тобі такого не зрозуміти!
— Навпаки, Галино Михайлівно, я дуже добре розумію, — холодно сказала Оксана. — Допомога — це коли людині вдячні. А ви поводилися так, ніби я вам зобов’язана за замовчуванням.
Свекруха різко підхопилася зі стільця. Очі в неї спалахнули.
— Та ти невдячна! Якби не я, ти б узагалі заміж не вийшла!
— Мамо, досить, — спробував зупинити її Артем.
— Ні, нехай послухає! — ще більше розійшлася Галина Михайлівна. — Я, можна сказати, привела тобі сина в дім, а ти тепер ще й дорікаєш йому!
Оксана відчула, як усередині піднімається хвиля гарячої люті. Усе, що вона роками ковтала мовчки, раптом стало важким і нестерпним.
— Ви нікого мені не приводили, — відрубала вона. — Це я вийшла за нього заміж. Сама. І знаєте що? Досить. Із мене досить.
Вона взяла банківську картку, відкрила застосунок у телефоні й просто в них на очах переказала всі доступні кошти на новий рахунок.
— Все. Від сьогодні кожен відповідає за себе. Хочеш їсти — працюй. Хочеш допомагати родичам — зароби для цього власні гроші.
Артем схопився з місця.
— Ти здуріла? Ти ж руйнуєш сім’ю!
— Сім’ю? — Оксана коротко засміялася, але в тому сміхові не було радості. Лише гіркота. — У нас немає сім’ї, Артеме. Є я — із зарплатою. І є ви — з апетитами.
Він зробив крок до неї й ухопив за руку.
— Ти не маєш права так говорити!
— Відпусти, — сказала вона тихо, але так, що він мимоволі послабив хватку.
Оксана різко висмикнула руку й подивилася йому просто в очі.
— Запам’ятай, Артеме: годівницю закрито. Остаточно.
Галина Михайлівна притиснула долоню до рота й важко опустилася назад на стілець, ніби ноги раптом перестали її тримати. Артем стояв посеред кухні мовчки, часто й важко дихаючи.
А Оксана несподівано відчула дивне полегшення. Наче в задушливій кімнаті відчинили вікно й упустили свіже повітря. Вона глянула на них обох — і вперше за багато років не відчула провини.
— Відтепер кожен іде своєю дорогою, — промовила вона рівно. — Ласкаво просимо в доросле життя.
Після цих слів Оксана розвернулася, пішла до спальні й зачинила за собою двері.
На кухні запанувала тиша.