— Перепрошую, що? — перепитала я, мимоволі вловивши уривок фрази, яку свекруха сказала моєму чоловікові телефоном.
Оксана Іванівна стояла посеред нашої вітальні у своїй незмінній темно-синій сукні з білим комірцем. Цю сукню вона вдягала на всі урочистості, здається, вже років двадцять. Волосся — укладене бездоганною хвилею, на губах — звична напівусмішка. А от очі… очі були крижані, мов грудневий мороз за вікном.
— Ти все чудово почула, Маріє, — вимовила вона моє ім’я так, ніби саме воно було чимось ганебним. — Я запросила своїх приятельок із театру. Людей вихованих, культурних, із певним становищем. А ти… ну, сама ж розумієш.
Я розуміла. Ще й як розуміла.
Розуміла з першого дня, коли переступила поріг цієї квартири, тоді ще орендованої, тримаючись за руку з Дмитром. Я була щаслива, закохана до тремтіння в колінах. А Оксана Іванівна тоді окинула мене поглядом згори донизу й поцікавилася: «А ви, Маріє, з якої родини?» У її голосі вже містилося все: і вирок, і зневага, і тверда впевненість, що я ніколи не стану гідною її єдиного сина.
Відтоді минуло сім років. Сім років я терпіла, всміхалася, варила, прибирала, народжувала, виховувала, працювала, знову стояла біля плити й знову натягала на обличчя усмішку. Я навчилася ковтати образливі зауваження. Навчилася вдавати, ніби не чую, коли вона називала мої страви «дивакуватими», а мій одяг — «провінційним». Я мовчала навіть тоді, коли при гостях вона повчально розповідала, що «колись невістки добре знали своє місце».
Але сьогодні… сьогодні вона зайшла надто далеко.
— Оксано Іванівно, — я поставила чашку на стіл, намагаючись утримати руки від тремтіння, — це наш дім. Мій і Дмитра. І Новий рік ми святкуватимемо так, як вирішимо самі. Разом. Усією родиною.
Вона коротко пирхнула — зневажливо, різко, ніби я сказала щось смішне й безглузде.
— Родиною? — перепитала вона, навмисне виділивши це слово. — Родина — це коли молодші поважають старших. А ти… ти навіть ялинку прикрасити до ладу не здатна. Бачила, що накупила? Ці дешеві китайські кульки! Сором один.
Я перевела погляд на нашу ялинку. Високу, живу, духмяну, таку, що пахла хвоєю й дитинством. Ми з Дмитром обирали її разом і сміялися, коли вона ніяк не хотіла поміщатися в ліфт. Назар, наш шестирічний син, сам чіпляв зірку на верхівку — ледь не впав зі стільця, а ми з Дмитром підхопили його й зацілували в маківку. То була наша ялинка. Саме наша.
— Оксано Іванівно, — власний голос пролунав для мене майже чужим: рівним, спокійним, надто стриманим, — якщо вам не до вподоби наша ялинка, наші звичаї й наш дім, двері ось там. Ви можете зустріти Новий рік у себе. Сама.
На мить у кімнаті запала така тиша, що було чути, як тихенько клацає гірлянда. Навіть Назар, який до того вовтузився з іграшками в коридорі, завмер.
Оксана Іванівна повільно розвернулася до мене всім тілом. Її очі звузилися.
— Ти… ти мені вказуєш? — спитала вона майже пошепки, але в тому шепоті було стільки отрути, що я мимоволі відступила на крок. — У моєму домі?
— Це не ваш дім, — відповіла я, і голос таки здригнувся. — Це наш дім. Ми з Дмитром купили його разом. За наші гроші. Ваша квартира — в іншому районі.
Вона розтулила рота, потім стулила. За секунду знову спробувала щось сказати.
— Я поговорю із сином, — нарешті видавила вона крізь зуби. — Він усе зрозуміє. Він завжди знав, хто тут головний.
І вийшла, високо задерши підборіддя, мов королева, яку насмілилися образити простолюдини.
Я залишилася стояти посеред вітальні й дивилася то на ялинку, то на блискучу мішуру, то на гірлянду, що лагідно переморгувалася різнокольоровими вогниками. І вперше за всі ці сім років відчула: щось у мені тріснуло. Остаточно. Без можливості склеїти назад.
Увечері повернувся Дмитро. Втомлений, із почервонілими очима: кінець року на роботі завжди перетворювався для нього на суцільне пекло. Я зустріла його в передпокої, допомогла зняти куртку й поцілувала в холодну щоку.
— Передавай мамі привіт, — сказав він із легкою усмішкою. — Вона казала, що завтра зранку приїде, допомагатиме готуватися до свята.
Я завмерла.
— Дмитре, — промовила я тихо, — твоя мама сьогодні запропонувала замкнути мене в спальні на Новий рік. Щоб я не зганьбила її перед гостями.
Він глянув на мене: спершу з недовірою, потім із подивом, а тоді… тоді в його очах щось змінилося.
— Вона… що сказала?
Я повторила все. Дослівно.
Дмитро мовчав дуже довго.