Зрештою він підвівся, мовби з великим зусиллям, зайшов на кухню, налив у склянку води й випив її одним ковтком.
— Я з нею поговорю, — нарешті вимовив він.
— Ти говориш із нею вже сім років, — озвалася я втомлено. — І жодного разу після цих розмов нічого не змінилося.
Дмитро подивився на мене уважно, наче вперше за довгий час справді побачив.
— Маріє, — тихо сказав він, — пробач мені.
Я не знайшла в собі сил відповісти. Просто пішла до спальні, зачинила двері й уперше за весь наш шлюб повернула ключ у замку.
Наступного ранку, тридцятого грудня, Оксана Іванівна з’явилася рівно о дев’ятій. У руках — пакети, коробки, згортки, а на обличчі — її звична впевненість людини, яка наперед знає, як правильно жити всім довкола.
— Доброго ранку, Маріє, — проспівала вона, навіть не зупинившись біля мене в передпокої. — Ой, а чому у вас тут пилюка? Я ж казала: витирати треба щодня!
Я мовчки забрала в неї сумки. Важкі. В одній лежав її знаменитий салат, приготовлений, як вона любила наголошувати, «за справжнім рецептом». В іншій дзеленчали пляшки шампанського — «того самого», яке, за її словами, подають лише в пристойних домах.
Назар вибіг зустрічати бабусю, але, помітивши мій вираз обличчя, одразу якось стих і притиснувся до стіни.
— Бабусю, а ми будемо чекати новорічного чарівника? — несміливо спитав він.
— Звісно, сонечко, — Оксана Іванівна нахилилася й поцілувала його в маківку. — Тільки спершу бабуся наведе тут лад. Бо мама в нас… ну, ти ж розумієш.
Я поставила пакети на підлогу.
— Оксано Іванівно, — сказала я рівно, — настав час усе з’ясувати. Раз і назавжди.
Вона повільно випросталася й окинула мене поглядом згори вниз.
— І що ж ти хочеш мені сказати?
— Те, що це мій дім. Моя родина. Моя дитина. І якщо ви ще бодай раз дозволите собі образити мене — бодай одним словом, — ви більше ніколи не зайдете за цей поріг. Ні на Новий рік, ні на день народження, ні на Великдень. Ніколи.
В її очах промайнуло щось гостре й недобре.
— Ти мені погрожуєш?
— Ні, — відповіла я. — Попереджаю. Один раз. І востаннє.
Вона вже розтулила рота, щоб щось кинути у відповідь, але саме тоді в коридорі з’явився Дмитро. У домашньому светрі, з телефоном у руці. І в його очах було щось нове — тверде, незнайоме, таке, чого я раніше в ньому не бачила.
— Мамо, — промовив він неголосно, — ходімо поговоримо.
Вони зникли на кухні. Двері зачинилися. Я залишилася в передпокої з Назаром, який тягнув мене за рукав.
— Мамо, а чому всі сваряться?
— Бо дорослі іноді забувають, як бути добрими, — сказала я й міцно-міцно обійняла сина.
З кухні долинали голоси. Спершу різкі й гучні, потім тихіші. Далі — майже шепіт. А потім настала тиша.
Хвилин за двадцять Дмитро вийшов сам. Обличчя в нього було бліде, губи щільно стиснуті.
— Маріє, — сказав він, — вибач. Справді вибач. Я… я не уявляв, що все зайшло настільки далеко.
— Уявляв, — відповіла я тихо. — Просто вдавав, що не помічаєш.
Він повільно кивнув.
— Я це виправлю. Обіцяю.
— Як? — запитала я. — Що ти можеш зробити? Вона твоя мати.
— Так, вона моя мати, — погодився Дмитро. — Але ти моя дружина. І я обираю тебе.
Я довго дивилася на нього. І вперше за багато років мені захотілося йому повірити.
Увесь день тридцятого грудня минув у дивній напрузі. Оксана Іванівна пересувалася квартирою, мов тінь: мовчазна, з рівною спиною, але вже без своїх звичних наказів і зауважень. Я готувала, прибирала, прасувала Назарові костюм зайчика. Дмитро допомагав — без зайвих слів, зате справді допомагав.
Увечері, коли ми вкладали сина спати, чоловік раптом тихо спитав:
— Маріє, можна я завтра все виправлю? По-справжньому?
— Як саме? — знову запитала я.
Він усміхнувся. Сумно, але щиро.
— Побачиш.
І я побачила.
Тридцять першого грудня, о восьмій вечора, наша квартира була повна людей. Подруги Оксани Іванівни з театру — у вечірніх сукнях, з ідеальними зачісками й коштовностями. Наші друзі. Сусіди. Навіть моя мама приїхала з іншого міста — Дмитро сам запросив її, потай від усіх.
Стіл був заставлений стравами. Ялинка сяяла вогниками. Назар у костюмі зайчика гасав між гостями й збирав компліменти.
Оксана Іванівна, як завжди, сиділа на чолі столу — наче королева. Усміхалася, жартувала, наливала шампанське.
А потім Дмитро підвівся.
— Дорогі гості, — промовив він голосно, — у мене для вас є невеличкий сюрприз.
У кімнаті одразу стихли розмови. Він дістав телефон, натиснув на екран, і в тиші нашої вітальні раптом залунав учорашній голос Оксани Іванівни із запису.