— …а на Новий рік замкни її в спальні, бо я не збираюся ганьбитися перед гостями!
Спершу всі ніби втратили голос. Потім по кімнаті прокотився ледь чутний шепіт. Хтось різко втягнув повітря, хтось тихо охнув.
Я сиділа, наче мене прикували до стільця. Не могла ні поворухнутися, ні сказати бодай слово. Дмитро поклав телефон на стіл, і запис ішов далі. З динаміка лунало все — до останньої фрази, до кожного слова, яке Оксана Іванівна сказала мені позавчора.
Коли запис обірвався, у вітальні стало так тихо, що я раптом почула цокання настінного годинника.
Оксана Іванівна зблідла. Келих у її руці помітно затремтів.
— Дмитре… — почала вона, але голос її зірвався.
— Мамо, — промовив Дмитро неголосно, однак так твердо, що всі завмерли, — я ввімкнув це не для скандалу. Я хотів, щоб ти почула себе збоку. Щоб почули всі. І щоб ти більше ніколи — чуєш, ніколи — не дозволяла собі так говорити про мою дружину. Про матір мого сина. Про жінку, яку я кохаю.
Одна з подруг Оксани Іванівни, літня жінка з лагідними очима й сивиною біля скронь, повільно підвелася з-за столу.
— Оксано, — сказала вона тихо, — мені за тебе соромно.
Інша подруга мовчки відсунула стілець. За нею піднялася ще одна. Ніхто не кричав, не дорікав, але це мовчання було гіршим за будь-які слова.
Оксана Іванівна сиділа нерухомо, мов вирізьблена з каменю. Обличчя в неї стало білим, губи тремтіли.
— Я… я ж не хотіла… — прошепотіла вона.
— Хотіла, — спокійно, але жорстко відповів Дмитро. — І дуже добре розуміла, що говориш. Тепер це знають усі.
Я підвелася. Ноги здавалися ватяними, але я все ж підійшла до неї.
— Оксано Іванівно, — сказала я майже пошепки, — я не тримаю на вас злості. Справді. Але віднині ви більше ніколи — чуєте, ніколи — не будете вирішувати, де моє місце у моєму власному домі. Якщо хочете бути поруч із нами — будьте. Як гостя. Як бабуся. Але не як господиня. Господиня тут я.
Вона довго дивилася на мене. Потім перевела погляд на Дмитра. А тоді — на Назара, який стояв у дверях у своєму костюмі зайчика й дивився на бабусю широко розплющеними очима.
— Пробачте мені, — раптом сказала вона так тихо, що я ледве розчула. — Пробач… Маріє.
І заплакала. Просто за святковим столом, перед усіма, закривши обличчя долонями.
Гості мовчали. Хтось ніяково кахикнув. Хтось вийшов на балкон подихати повітрям.
А тоді моя мама — моя тиха, мудра мама — підійшла до Оксани Іванівни й обережно обійняла її за плечі.
— Ну що ви, — м’яко сказала вона. — Усе ще можна виправити. Головне — вчасно зрозуміти.
Той Новий рік ми все-таки зустріли разом. Уже без удаваних усмішок. Без ролей, які кожен намагався грати. Зі справжніми сльозами й такими самими справжніми усмішками.
А коли годинник вибив дванадцяту, Дмитро підняв келих і промовив:
— За мою дружину. За найсильнішу, найдобрішу й найтерплячішу жінку у світі.
І поцілував мене. При всіх.
Саме тоді я вперше по-справжньому повірила: у нас усе налагодиться.
Та те, що сталося потім, не передбачав ніхто. Навіть я.
Минув рік. Майже день у день.
Новий рік ми знову святкували вдома. Та сама квартира, та сама жива ялинка, тільки тепер її прикрашали іграшки, які ми з Назаром зробили власноруч: зірочки із солоного тіста, розмальовані золотою фарбою, і крихітні в’язані сніговички. У квартирі пахло мандаринами, хвоєю і моїм фірмовим пирогом з яблуками та корицею — тим самим, який Оксана Іванівна колись назвала «надто простим».
Вона приїхала о шостій вечора. Без попереднього дзвінка, зате й без звичної валізи докорів. У руках тримала величезну коробку цукерок ручної роботи й маленький пакунок, перев’язаний сріблястою стрічкою.
— Це вам із Дмитром, — сказала вона й простягнула пакунок саме мені, а не синові. Вперше за весь час. — Я сама вишивала. Серветка на стіл. Щоб було гарно.
Я розгорнула тканину. Білосніжне полотно, по краю — акуратні троянди, вишиті гладдю. А в куточку — маленькі ініціали: М і Д. Марія і Дмитро. Моє ім’я стояло першим.
— Дякую, Оксано Іванівно, — відповіла я, і голос у мене не здригнувся. Бо вже не мав здригатися: за цей рік ми навчилися говорити одна з одною спокійно.
Вона кивнула, зняла пальто й сама повісила його в передпокої, не чекаючи, що я кинуся допомагати. Потім пройшла на кухню й поставила чайник.
— Можна я доріжу салат? — запитала вона, не обертаючись. — У мене рука вже набита, швидко впораюся.
— Звісно, — сказала я.
І вперше не додала: «як хочете».
Ми стали поруч біля обробної дошки. Вона різала огірки тонкими, майже прозорими кружальцями. Я чистила яйця. Ми мовчали. Але це мовчання вже не тиснуло на груди. Воно було звичайним. Таким, як буває між людьми, які давно знають одне одного й більше не мусять щосекунди доводити власну правоту.
— Маріє, — раптом тихо промовила вона, не відриваючи погляду від ножа, — мені за той вечір… за те, що було рік тому… досі соромно згадувати.
Я на мить завмерла, тримаючи очищене яйце над мискою.