Вони про щось жваво перемовлялися, сміялися, ніби приїхали не на подвір’я, де всі по вуха в роботі, а на недільну прогулянку.
Свекруха враз пожвавішала, аж обличчя засвітилося:
— Ой, Оксана приїхала!
І після цих слів вона почала тягати до їхньої машини все, що тільки траплялося під руку.
Мішки з картоплею.
Цибулю.
Банки з консервацією.
Огірки.
Ящики з помідорами.
Спершу я не надала цьому особливого значення. Подумала: ну покладуть доньці трохи овочів у дорогу, що тут такого. У родині ж так буває.
Та дуже швидко я помітила одну неприємну деталь: свекруха відбирала для Оксани не абищо, а найкраще з усього зібраного.
У багажник один за одним поїхали ящики з великими, рівненькими помідорами. Саме з тими, які я все літо підв’язувала, поливала, обривала зайве листя й обробляла, щоб не пропали.
Потім туди ж переклали добірну картоплю.
Найкращу цибулю.
Контейнери із замороженою полуницею.
А свекруха, ніби все це було цілком природно, спокійно промовила:
— Оксані потрібніше. У неї діти.
Я стояла поруч і не сказала жодного слова.
Хоча всередині в мене вже все клекотіло від образи й злості.
У нас із чоловіком теж була родина. І, крім того, саме я все літо гнула спину на цій ділянці. Працювала не менше, ніж сама господиня, а часом мені здавалося, що й більше.
Натомість нам дісталися два невеликі пакети дрібної картоплі та відро кабачків, які вже переросли й годилися хіба що на оладки.
Дорогою додому я все ж не витримала.
— Тебе взагалі нічого не бентежить? — запитала я чоловіка.
Він глянув на мене цілком спокійно, без найменшого подиву.
— Це ж мама. А що такого?
Оце його байдуже «що такого» добило мене остаточно.
Виходило, що мої вихідні, мій час, сили, зірвана спина й постійна втома сприймалися як щось належне. Я мала приїжджати й працювати. А результат моєї праці спокійно віддавали іншим.
Увесь наступний тиждень я ходила роздратована, мов натягнута струна.
Навіть запах мокрої землі, який раніше здавався мені звичайним дачним запахом, почав викликати відразу.
Та найболючіше було навіть не це.
Свекруха щиро не розуміла, чому я раптом стала стриманішою й холоднішою. Через кілька днів вона зателефонувала й таким тоном, ніби нічого не сталося, повідомила:
— Наступними вихідними будемо садити часник.
У мене в голові миттєво промайнула одна-єдина думка: «Самі й садіть».
Але вголос тоді я нічого не відповіла.
Я промовчала. І мовчала аж до весни.
Коли надворі потеплішало, у родині знову почалися розмови про дачу. Свекруха вже заздалегідь будувала плани й розпоряджалася:
— Цього року треба посадити більше огірків.