Андрій метнувся на веранду так різко, що ледь не перечепився через порожню пляшку з-під горілки, яка валялася біля сходинки. Його щоки вкрилися нерівними червоними плямами, пальці дрібно сіпалися — чи то від страху перед матір’ю, чи то від паніки перед дружиною. Він підскочив до столу й спробував стати між Оленою та нещасливою мискою із салатом, наче міг власним тілом зупинити те, що вже почалося.
— Олено, навіть не думай! — пискляво вигукнув він, і голос зрадницьки зірвався вгору. — Ти що виробляєш? Тут люди сидять! Постав салатницю на місце!
Олена повільно перевела на нього погляд. Довгий, нерухомий, без жодного моргання. У її очах не було ні спалаху злості, ні образи, ні сліз. Лише холодна, майже гидлива цікавість, із якою іноді дивляться на розчавлену комаху. Вона без поспіху нахилила керамічну чашу. Важкий майонезний салат із вологим чваканням сповз на брудну скатертину й розлізся по ній біло-жовтою масою, заодно забризкавши рукав халата Наталії Іванівни.
На веранді запала така тиша, що стало чути, як над тарілкою з м’ясною нарізкою настирливо дзижчить жирна муха.
— Ти хвора, чи що? — прошипіла свекруха, струшуючи шматочки картоплі з намальованих соняшників на грудях. — Богдане, ти тільки поглянь на неї! Та вона ж ненормальна! Продукти нищити! Ми до неї по-людськи, а вона… Невдячна свиня!
— Мамо, зачекай! — Андрій схопив Олену за лікоть і потягнув убік, до рогу будинку, подалі від цікавих і голодних до видовища очей родичів.
Олена не стала вириватися одразу. Вона просто дозволила йому відвести себе на кілька кроків, а тоді різко висмикнула руку, ніби його дотик міг залишити на шкірі брудний слід. Вони зупинилися біля водостічної труби. Андрій важко сопів, від нього тягнуло дешевим пивом і переляком.
— Олено, ти вже занадто, — зашепотів він, раз по раз озираючись на веранду, де вже здіймався обурений гомін. — Ну не можна ж так. Це моя рідня. Дядько Богдан випив, йому за кермо не можна. Куди я їх зараз подіну? Вже вечоріє. Давай якось домовимося. Вони переночують тихо, без шуму. Я їх на підлозі покладу, навіть постіль не братиму. А вранці, клянуся, їх тут і сліду не буде. Ну прошу тебе. Не ганьби мене перед сім’єю.
Олена дивилася на нього й більше не бачила того чоловіка, за якого три роки тому виходила заміж. Перед нею стояло щось м’яке, безформне, схоже на желе, що відчайдушно намагалося набути такої форми, яка влаштувала б усіх довкола.
— Ганьбиш себе ти, Андрію, — промовила вона рівно. — Тим, що без дозволу притягнув у мій дім увесь цей табір. Тим, що дозволив своїй матері порядкувати на моїй кухні. І тим, що зараз стоїш тут і скиглиш, замість того щоб розв’язати проблему.
— Та яка проблема?! — Андрій розвів руками, ніби справді не розумів. — Що вони тобі такого зробили? Ну поїли, ну випили! Тобі шкода? Ти ж тепер багата, начальниця, на джипі їздиш! У тебе що, той шматок сиру поперек горла став?
— Річ не в сирі, Андрію. Річ у тому, що ти привів сюди загарбників. Ти хоч чуєш, що вони там говорять?
Із веранди долинали п’яні, розв’язні голоси. Тітка з хімічною завивкою голосно розливалася на всю ділянку:
— Бач, цяця міська! Салат вона вивернула! Та в наші роки я б їй за таке по шиї дала й оком не моргнула! Андрій у нас м’якотілий, от вона й вилізла йому на голову. Жінку в руках тримати треба, а не ключі від дачі їй вручати!
— Саме так! — підтримав її низький чоловічий бас. — З жиру казяться. Накрала грошей, мабуть. Чесною працею на такий будинок не заробиш. А тепер простих людей за людей не має. Нічого, Наталю, ми її ще перевиховаємо. Завтра грядки копати змусимо — вся пиха злетить.
Олена коротко, без радості, усміхнулася й знову глянула на чоловіка. Андрій почервонів іще дужче та втупився в землю.
— Почув? — тихо спитала вона. — Вони вже складають плани мого перевиховання. Завтра перекопають газон під картоплю, а післязавтра твій дядько Богдан вирішить, що лазня йому потрібніша, ніж мені комора.
— Вони просто п’яні, — жалюгідно пробурмотів Андрій. — Відіспляться — стануть нормальними. Олено, ну потерпи. Один вечір. Заради мене. Якщо ти їх зараз виженеш, мати мені життя не дасть. Вона ж мене прокляне.
— А якщо я їх не вижену, життя не буде вже в мене, — відрізала Олена. — Я приїжджаю сюди відпочивати, а не працювати розважальним персоналом для хамів.
Вона зробила крок уперед, майже впритул наблизившись до нього. Її голос став сухим і твердим, наче пожовклий осінній лист, який ламається між пальцями.
— Слухай уважно, Андрію. У мене немає ні сил, ні бажання гратися в цей дитячий садок. Зараз шістнадцята нуль-нуль. У тебе і в твоєї «родини» є рівно двадцять хвилин, щоб скластися в машини й поїхати. Таксі до міста коштує дві тисячі гривень. Якщо у твого дядька немає грошей — дай йому свої. Якщо немає в тебе — позич у мами.
— А якщо ні? — Андрій спробував розправити плечі, удаючи чоловічу непохитність, але виглядало це жалюгідно. — Якщо я скажу, що вони залишаються? Це теж моя дача. Я твій чоловік!
— За документами ця дача належить лише мені. Її куплено за мої дошлюбні заощадження й оформлено на мене. Ти не маєш до неї жодного стосунку. Ти тут гість. І як гість поводишся огидно.
Олена глибоко вдихнула. Усередині щось тихо й остаточно обірвалося — остання нитка, яка ще з’єднувала її з цим чоловіком.
— Або вони їдуть зараз, або ти їдеш разом із ними. Збираєш свої речі, сідаєш у той іржавий «Логан» до дядька Богдана й вирушаєш до мами. І більше сюди не повертаєшся. І додому, у нашу квартиру, теж. Ключі від квартири залишиш на столі.
Андрій завмер із відкритим ротом. Він, здається, був готовий до сварки, до крику, до розбитого посуду, до будь-якої бурхливої сцени. Але не до такого крижаного, майже ділового спокою.
— Ти… ти мене виганяєш? Через маму? Через шашлики? Олено, ти при своєму розумі? Ми ж п’ять років разом!
— Не через шашлики, Андрію. А через те, що ти обрав бути зручним сином, а не моїм чоловіком. Ти дозволив їм принижувати мене в моєму ж домі. Вибір за тобою. Час пішов.
Вона розвернулася й рушила назад до веранди. Компанія, помітивши її повернення, на мить стихла, але ця тиша тривала недовго. Наталія Іванівна, витираючи серветкою майонез із грудей, уже набирала повні легені повітря для нового виступу.
— Ну що, поговорили? — єхидно поцікавилася вона, щойно Олена піднялася сходинками. — Чоловік хоч щось утямив? А то розкомандувалася тут. Сідай давай, вип’єш штрафну, поки я добра. І виделку чисту принеси, бо цією гидко їсти.
Олена не відповіла. Вона мовчки опустилася в плетене крісло навпроти, схрестила руки на грудях і стала чекати. Її погляд був прикутий до Андрія, який повільно, наче на страту, піднімався сходами слідом за нею. Саме зараз вирішувалася його доля, і з його бігаючих очей та тремтячих губ було видно: він ладен зрадити будь-кого, аби лише не допустити прямої сварки.
