— Усе, мамо. Вона поставила підпис. Квартира й авто залишилися мені, а кредити — на ній.
Артем Кисельов голосно говорив телефоном просто біля виходу із зали суду, навіть не намагаючись знизити тон. За кілька кроків стояла Оксана Акулова, міцно притискаючи до грудей теку з паперами. Він озирнувся, перехопив її погляд і криво всміхнувся:
— Ти ще не пішла? Давай-давай, тобі ж тепер працювати треба. Борги самі себе не закриють.
Вона не озвалася ані словом. Лише спокійно розвернулася й рушила коридором, не озираючись. Артем провів її очима й знову заговорив у слухавку:
— Та ні, вона навіть не пробувала заперечувати. Я ж казав, усе буде так, як я вирішу.
Оксана вийшла надвір, зупинила таксі й поїхала до кав’ярні «Смачний Світ». Біля вікна на неї вже чекав нотаріус Дмитро Петрович Вєтров.
— Ви впоралися, — мовив він замість привітання й простягнув їй запечатаний конверт. — Це залишив ваш батько. Три роки тому, перед смертю. Просив передати лише після розлучення.
Оксана взяла конверт, але розривати не стала.
— Він передбачав такий розвиток подій?
— Так. І переписав на вас усе. Мережу пекарень «Пампушка на радість» — сімнадцять закладів. Формально ви власниця вже пів року, але я мав чекати саме цього дня.
Дмитро Петрович дістав ще одну теку — об’ємну, стягнуту гумкою.
— А тут зібрані матеріали щодо вашого колишнього чоловіка та його матері. Батько працював над цим два роки. Усе, що може знадобитися. Ознайомитеся вдома й вирішите, як діяти.
Вона поклала конверт і документи до сумки, ледь кивнула й вийшла, так і не допивши каву.
Удома Оксана нарешті розкрила листа. Рівний, твердий почерк батька боляче стискав серце.
«Маринко, якщо ти читаєш ці рядки — ти вільна. Пробач, що мовчав. Артем із матір’ю шантажували мене давньою історією з податковою. Погрожували заявою, якщо спробую тебе застерегти. Але я не сидів склавши руки. У теці — все необхідне. Не пробачай. Живи.»
Вона розгорнула другу теку. Банківські виписки. Світлини Артема з Іриною Павловою. Роздруковані листування. Перекази коштів — із її кредитних карток на рахунки фірми Артема, а звідти — на картку Ірини. Оренда житла, дорогі подарунки, подорожі.
Оксана довго вдивлялася в цифри та фото, а тоді взяла телефон.
— Тетяно? Це Оксана Акулова. Ти казала, що можеш допомогти з кредитами. Мені потрібна зустріч. Завтра. Так, терміново.
Тетяна — кредитна консультантка з вправними рухами й утомленим поглядом — розклала перед нею документи.
— Подивися уважно. Кожна позика, яку ти оформлювала, одразу йшла на рахунки компанії твого чоловіка. Далі — на Ірину. Це не твої борги, Оксано. Це його витрати, оформлені на тебе. Маєш повне право звернутися до суду. Сімейне законодавство на твоєму боці: якщо один із подружжя бере кредити чи витрачає кошти для власних потреб без згоди іншого — це підстава для стягнення.
Оксана мовчки дістала батькову теку й поклала на стіл.
— Докази в мене є.
Тетяна швидко перегорнула сторінки й тихо свиснула:
— Тоді він пропав. У юридичному сенсі.
Минуло десять днів. Артем отримав судову повістку. Він сидів у своєму позашляховику біля під’їзду Ірини й спершу навіть не збагнув, що читає.
— Яке ще стягнення? Ми ж усе владнали, вона підписала!
Голос державного виконавця в слухавці звучав сухо й байдуже, і ці слова стали початком розмови, яка перевернула його впевненість з ніг на голову.
