— Мирова угода не знімає відповідальності за використання коштів не за призначенням. Ваша присутність у суді — обов’язкова.
Артем роздратовано кинув телефон на пасажирське сидіння й одразу набрав матір.
— Мамо, вона подала позов. Вимагає повернути всі кредити. Каже, що я витратив їх сам.
У слухавці різко втягнули повітря.
— Це нісенітниця. У неї ж немає грошей на адвокатів. Вона проста бухгалтерка, що вона може?
— Може, — глухо відповів Артем, стискаючи кермо так, що побіліли пальці. — У неї є докази: банківські перекази, фото, виписки. Усе зібрала.
— Тоді тисни на неї. Скажи, що вона знала про витрати, що це спільні гроші.
— Не вийде. Вона все прорахувала наперед.
Наступного дня Лариса зателефонувала Оксані. Голос звучав натягнуто, проте зверхність ще прослизала в інтонації.
— Оксано, це Лариса. Нам треба поговорити. Ти не розумієш, що робиш. Артем — мій син, і я не дозволю тобі його знищити.
Оксана ввімкнула гучний зв’язок і кивнула Тетяні, яка сиділа навпроти. Та непомітно активувала диктофон.
— Я вас уважно слухаю, Ларисо Іванівно. І одразу попереджаю — розмова записується.
На мить у слухавці запала тиша, але співрозмовниця швидко опанувала себе.
— Думаєш, найрозумніша? Гадаєш, можеш нас залякати? Ми знайдемо спосіб тебе зупинити. Так само, як свого часу зупинили твого батька.
Оксана всміхнулася куточком губ.
— Ви про ті «податкові перевірки», якими його шантажували? У мене є його лист. Він усе описав. Можливо, передати його слідчим разом із записом нашої розмови?
Відповіддю стала гнітюча пауза. А потім — короткі гудки.
Тетяна вимкнула запис і спокійно мовила:
— Більше вона не подзвонить.
— Знаю, — кивнула Оксана.
Ірина дізналася про суд від самого Артема. Того вечора він прийшов до неї з пляшкою горілки в руці, зім’ятий і розгублений.
— Мені доведеться все продавати. Квартиру, машину. Виконавча служба вже наклала арешт. Оксана виграє, я це відчуваю.
Ірина стояла біля вікна й не оберталася.
— Артеме, я не хочу це обговорювати. Ти казав, що маєш гроші, що житло твоє, що ми житимемо без турбот. А тепер ти фактично банкрут.
Він зробив крок до неї, але вона відступила.
— Іди. Мені потрібен чоловік, який здатен забезпечити стабільність, а не той, хто постійно бігає по судах. Просто піди.
Він залишився посеред чужої квартири, не вірячи, що все розвалюється так стрімко. Ірина відчинила двері.
— Вийди. І більше не телефонуй.
Судові засідання тривали два місяці. Артем намагався переконати суд, що гроші витрачалися на сім’ю, що Оксана була в курсі. Та жодних підтверджень цьому не було. Натомість у неї — банківські виписки, світлини, свідчення очевидців.
Суддя, літня жінка з виснаженим поглядом, оголосила рішення без зайвих емоцій:
— Стягнути з Артема Кисельова повну суму заборгованості. Майно арештувати до повного погашення.
Артем судомно вчепився в край столу. Лариса зблідла й затулила рота долонею.
За тиждень відкрили кримінальне провадження: з’ясувалося, що підписи Оксани на кредитних договорах були підроблені. Експертиза це підтвердила. Вирок — чотири роки умовно. Усе майно описали, ключі від квартири й авто вилучили.
Ось таким виявився його «розлучення століття» — втрата контролю над власним життям і позбавлення всього нажитого водночас.
Лариса змушена була з’їхати з квартири й перебратися до сестри під Київ. Та зустріла її стримано:
— Живи тихо. Без гостей і скандалів. Зрозуміло?
Артем улаштувався охоронцем на автостоянку. Зарплата була мізерною, зміни — нічні, виснажливі. Він орендував куток у гуртожитку й щовечора заходив до кіоску по пляшку дешевого алкоголю, ніби намагаючись втопити в ньому залишки гордості та сорому.
