— Оксано, ти хоч розумієш, що наробила? — у голосі Людмили Іванівни тремтіло обурення.
Оксана повільно опустила пакети з продуктами на підлогу в передпокої. Свекруха стояла посеред коридору, міцно схрестивши руки на грудях, і дивилася так, ніби вела допит. Поруч ніяково переминався її син Денис, чоловік Оксани, з винуватим виразом обличчя.
— Що саме я, на вашу думку, зробила? — втомлено озвалася Оксана, стягуючи куртку.
— Квартиру купила! І нам ані слова не сказала! — Людмила Іванівна вимовляла це так, наче йшлося про страшний злочин.
— Це моя квартира. Придбана за мої кошти.
— Які ще твої кошти? Ви родина! У сім’ї все має бути спільним! А ти потай від усіх відкладала гроші й узяла якусь однокімнатну на краю міста!
Оксана заплющила очі. До скронь знову підбиралася мігрень — майже завжди так ставалося після появи свекрухи.
— Людмило Іванівно, я продала квартиру, яку мені залишила бабуся. Це були мої особисті гроші. І я мала повне право використати їх так, як вважала за потрібне.
— Але ж ми одна сім’я! — не вгамовувалася свекруха. — Денисові потрібна була машина! Анастасії треба було зробити ремонт у кімнаті! Мені давно слід купити новий холодильник! А ти все витратила на себе!
— Я придбала житло. Для себе і для доньки.
Людмила Іванівна так різко втягнула повітря, ніби її вдарили.
— Для себе й Софії? А Денис, виходить, уже не родина?
Оксана перевела погляд на чоловіка. Той стояв, втупившись у підлогу, і мовчав. Як завжди.
— Нехай Денис сам скаже, — тихо промовила вона. — Чи вважає він мене своєю сім’єю?
Вісім років тому Оксана Ларіна вийшла заміж за Дениса Морозова. Їй тоді було двадцять шість, йому — двадцять вісім. Він працював менеджером у торговельній компанії, вона вела бухгалтерію в невеликій фірмі. За рік у них народилася донечка Софія — гомінка, усміхнена дівчинка з батьковими очима.
Перші три роки подружжя винаймало квартиру. Жили без розкошів, зате самостійно й по-своєму. Людмила Іванівна навідувалася приблизно раз на місяць: привозила пироги, уважно знаходила недоліки в порядку, повчала, як треба господарювати, а потім поверталася до своєї двокімнатної квартири на іншому кінці міста.
Усе перевернулося тоді, коли Денис залишився без роботи.
Його звільнили раптово: скорочення штату, економія, криза — і на цьому розмова завершилася. Три місяці він намагався знайти нове місце, однак вакансії траплялися або з мізерною оплатою, або такі, що викликали сумніви. Заощадження танули. Оренда забирала майже половину сімейного бюджету.
— Переїжджайте до мене, — запропонувала Людмила Іванівна. — Навіщо платити чужим людям за житло? У мене місця вистачить.
Оксана не хотіла погоджуватися. Вона чудово розуміла: переїзд до свекрухи означатиме кінець їхнього особистого простору. Та Денис переконував:
— Оксано, це ненадовго. Три, максимум чотири місяці. Я знайду роботу, трохи відкладемо — і з’їдемо.
Вона поступилася. Лише на три місяці.
У квартирі Людмили Іванівни вони прожили п’ять років.
Денис улаштувався на нову роботу через пів року. Платили там менше, ніж раніше, зате стабільно. Оксана й далі працювала, справно давала свекрусі гроші на продукти та комунальні послуги. Потроху відкладала — мрія про власне житло не полишала її ні на день.
А от Людмила Іванівна відпускати їх зовсім не збиралася.
— Куди вам з’їжджати? — повторювала вона. — Разом же краще! Я з Софійкою сиджу, поки ви на роботі. Готую, перу. Вам же зручно!
Зручно й справді було, але ця зручність мала дуже однобокий вигляд.