Насправді ж вигода була переважно для Людмили Іванівни.
У своїй квартирі вона почувалася беззаперечною володаркою. Саме вона визначала, що буде на вечерю, коли вмикати телевізор, о котрій вкладати Софію спати, які речі купувати, а без чого, на її думку, можна спокійно обійтися.
Оксаниного голосу в цьому домі ніби й не існувало. Вона мешкала під чужим дахом і мала підлаштовуватися під чужі правила.
— Оксаночко, ти Софійку надто легко вдягнула, вона ж застудиться!
— Оксано, навіщо ти взяла цю ковбасу? Я ж казала — треба було ту, що по акції!
— Оксаночко, не читай дитині перед сном, вона потім розгуляється й не засне!
Денис у такі моменти вдавав, що нічого не чує. А коли Оксана знову заводила розмову про окреме житло, відповідав розмито й обережно:
— Давай ще трохи поживемо тут. Куди нам поспішати? Мамі самій важко.
— А мені, по-твоєму, легко? — тихо питала Оксана.
— Ну потерпи. Це ж моя мама.
І вона терпіла. Чотири роки. Потім п’ятий. Працювала, віддавала свекрусі половину зарплати, виховувала доньку й ковтала образи, коли Людмила Іванівна повчала її, як варити суп, що носити і як правильно ростити дитину.
Оксана все ще сподівалася, що одного дня Денис сам скаже: «Досить, ми переїжджаємо».
Та він мовчав.
А згодом померла Оксанина бабуся.
Добра, лагідна Галина, яка все життя прожила в невеличкому містечку у двокімнатній квартирі. Інших онуків у неї не було — тільки Оксана. Тож усе своє майно вона залишила саме їй.
Квартира була давня й просила ремонту, зате стояла в центрі містечка. Оксана приїхала на похорон, упорядкувала документи й виставила житло на продаж.
Покупець знайшовся швидко. За квартиру дали два з половиною мільйони гривень. Гроші надійшли на Оксанин рахунок похмурого жовтневого дня. Вона сиділа на роботі, дивилася на цифри в банківському застосунку й уперше за багато років відчула: тепер у неї є вихід.
Вона не сказала про це нікому. Ні Денисові, ні тим паче Людмилі Іванівні.
Оксана почала нишком переглядати оголошення. Їздила на перегляди, порівнювала варіанти, рахувала витрати. Їй була потрібна невелика квартира — чиста, світла і, головне, власна. Район не мав вирішального значення. Планування теж. Найважливішим було одне: щоб це був її простір.
За місяць вона знайшла саме те, що шукала. Однокімнатна квартира в новобудові на околиці: тридцять вісім квадратних метрів, чистове оздоблення, великі світлі вікна, спокійний двір. Ціна — рівно два мільйони гривень.
Оксана купила її того ж дня.
Усі документи оформила на себе, отримала ключі й одразу поїхала подивитися квартиру ще раз. Вона стояла посеред порожньої кімнати, слухала тишу й усміхалася. Просто так. Без потреби щось пояснювати чи виправдовуватися.
Це був її дім. Тільки її.
Увечері Оксана збиралася поговорити з Денисом. Спокійно, без свідків. Хотіла пояснити, що придбала житло за власні гроші, що їм давно час жити окремо від його матері, що Софії вже сім і дитині потрібен свій куточок.
Але Людмила Іванівна довідалася про все раніше.
Як саме — Оксана так і не зрозуміла. Може, підслухала телефонну розмову. А може, полізла в сумку й натрапила на папери. Та це вже не мало значення.
Коли Оксана повернулася з роботи, свекруха чекала її так, ніби готувалася до бою.
— Зрадниця! — закричала Людмила Іванівна ще з порога. — Я тебе в дім пустила, годувала, за дитиною дивилася, а ти ось як віддячуєш?! Ті гроші треба було на родину витратити!
— На яку саме родину? — втомлено спитала Оксана.
— На нашу! Денисові машину купити! Анастасії на навчання відкласти!