— Анастасія — ваша молодша донька, — Оксана подивилася на свекруху майже без подиву. — Їй уже тридцять два. Про яке навчання ви говорите?
— Вона на курси збиралася! — не здавалася Людмила Іванівна.
— А Денисові машина навіщо? У нього ж навіть водійських прав немає.
— Складе іспит, матиме!
Оксана на мить заплющила очі. Усе це ставало схожим на якийсь безглуздий фарс, що розростався з кожною секундою.
— Людмило Іванівно, це були мої гроші. Спадок від моєї бабусі. Я мала повне право придбати собі квартиру.
— У тебе є де жити! Ось тут!
— Це ваша оселя. Не моя.
— Ми ж одна родина!
— Родина, де я п’ять років почуваюся зайвою. Де навіть вечерю не можу приготувати, поки ви не дозволите.
Свекруха сплеснула руками й різко обернулася до сина:
— Денисе! Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
Денис стояв біля стіни, мовби його це зовсім не стосувалося.
— Денисе, — тихо сказала Оксана. — Скажи хоч щось.
Він нарешті підвів очі. Спершу глянув на матір, потім — на дружину.
— Ну… мама в чомусь має рацію, Оксано. Треба було порадитися. Сума ж велика.
— Це була моя велика сума.
— Але ми ж сім’я…
— Тобто твоя мати права? — голос Оксани залишався рівним, та кожне слово різало гостріше за крик. — Я мала принести ці гроші вам, а не купувати житло для себе?
Денис розгублено повів плечем:
— Не те щоб принести… Але обговорити можна було.
— З ким саме? З тобою? З твоєю мамою? Чи з твоєю сестрою, яка раз на місяць з’являється по гроші?
— Оксано, ти зараз поводишся ненормально! — обурено вигукнула Людмила Іванівна.
— Ні. Я цілком при тямі. Просто вперше за п’ять років зробила не так, як хочете ви, а так, як потрібно мені.
Вона розвернулася й пішла до кімнати, де спала Софія. Обережно торкнулася доньчиного плеча:
— Сонечко, прокидайся. Збери свої іграшки. Ми переїжджаємо.
— Куди? — сонно пробурмотіла Софія.
— У наш новий дім.
На збори Оксані вистачило двадцяти хвилин. Дві сумки: одяг, документи, кілька улюблених іграшок Софії. Більше їм нічого не було потрібно.
Денис завмер у дверях.
— Ти справді підеш?
— Так.
— Оксано, ну це ж дурість. Через що все це?
Вона зупинилася й подивилася йому просто в очі.
— Через те, що за п’ять років ти жодного разу не став на мій бік. Жодного разу не сказав матері: «Досить». Жодного разу мене не захистив.
— Я просто не хотів сварок…
— А я більше не хочу жити там, де мене не поважають.
Людмила Іванівна ще щось кричала їм услід — про невдячність, егоїзм і зіпсовану молодь. Оксана навіть не озирнулася.
Вона взяла доньку за руку, викликала таксі й поїхала.
До нової квартири вони дісталися вже пізно ввечері. Софія з цікавістю бігала порожніми кімнатами, і її голос дзвінко відлунював від голих стін. Оксана розстелила на підлозі плед, дістала термос із чаєм.
— Мамо, ми тепер тут житимемо? — запитала Софія.
— Так, моя хороша.
— А тато?
— Тато… поки що залишиться в бабусі.
— Чому?
Оксана пригорнула доньку до себе.
— Бо іноді дорослим треба побути окремо. Щоб подумати.
Софія серйозно кивнула — з тією дивною дитячою мудрістю, яка щоразу вражала Оксану.
Вони сиділи на пледі просто посеред кімнати, пили чай з однієї чашки й дивилися у вікно на нічне місто. Довкола було тихо. Мирно.
Уперше за п’ять років — по-справжньому мирно.
Денис телефонував щодня. Спочатку сердився, потім почав просити, аби вона повернулася, а згодом уже майже благав.
— Оксано, ну досить уже впиратися. Повертайся.
— Ні.
— Мама образилася.
— Я теж.
— Ну і що ти цим доведеш?