— Добрий день. Я з органу опіки та піклування.
— Перепрошую… звідки? — Наталія на мить вирішила, що недочула.
— До нас надійшло повідомлення, що у вашій квартирі проживає недієздатна літня особа в неналежних умовах. Я маю оглянути помешкання.
— Яка ще недієздатна особа? У нас ніхто такий не живе!
— Оксана Іванівна, тисяча дев’ятсот шістдесятого року народження. У заяві зазначено, що це ваша свекруха.
У Наталії наче земля хитнулася під ногами.
— Вона тут не мешкає. У неї є власна квартира, за п’ять станцій метро звідси.
— Розумію, але звернення ми зобов’язані перевірити, — службовиця говорила сухо й офіційно. — Дозволите зайти?
Наталія мовчки відступила вбік. Жінка пройшла до квартири, уважно оглянула кімнати, кухню, санвузол, щось занотувала у своїх паперах.
— Умови проживання нормальні, — нарешті сказала вона. — Проте мені необхідно особисто побачити Оксану Іванівну.
— Я ж вам пояснюю: її тут немає. Вона ніколи тут не жила.
— Тоді чому в заяві вказано саме цю адресу?
Саме в цю мить повернувся Андрій. Побачивши в передпокої незнайому жінку з документами, він одразу напружився.
— Що сталося?
Наталія коротко переказала ситуацію. Обличчя Андрія стало похмурим.
— Це моя мати подала на нас скаргу?
— Особу заявника я розголошувати не маю права, — ухильно відповіла працівниця. — Якщо Оксана Іванівна справді не проживає за цією адресою, підстав для подальшої перевірки немає. Вибачте за турботу.
Щойно за нею зачинилися двері, Андрій вихопив телефон.
— Мамо? Що це за вистава? Орган опіки? Ти серйозно?.. Не знаєш? Мамо, годі!.. Ні, я до тебе не поїду. І ти сюди більше не приходь. Тільки якщо спершу попросиш вибачення в Наталії.
Він скинув виклик і міцно пригорнув дружину.
— Пробач мені. Я мав давно поставити межі.
— Вона ж твоя мати, — тихо повторила Наталія його давні слова.
— Так. Але ти для мене важливіша. Ти — моя сім’я. Справжня.
За тиждень їм надійшов лист від управителя будинку.
Оксана Іванівна поскаржилася, що вони нібито незаконно переплановують квартиру.
Довелося викликати інспектора й доводити, що жодних ремонтних робіт і тим паче перепланування в помешканні не проводиться.
Потім зателефонували з податкової. Хтось анонімно повідомив, начебто Наталія здає квартиру в оренду й ухиляється від сплати податків. Знову перевірки, пояснення, довідки, докази.
— Вона не зупиниться, — сказала Наталія після чергового візиту перевіряльників. — Вона труїтиме нам життя, доки ми зовсім не зламаємося.
— Або доки ми не зламаємо її, — несподівано жорстко відповів Андрій.
Він узяв телефон і набрав номер.
— Алло, тітко Ларисо? Це Андрій… Так, давно не говорили… Послухайте, у мене до вас делікатне питання. Пам’ятаєте, ви розповідали про документи на дачу? Що мама оформила її на себе, хоча купували ви її разом із дядьком Сашком навпіл?.. Так, саме про це… А ви не хотіли б відновити справедливість?.. Розумію… Так, тепер вона й нам нерви нищить… Якщо подасте позов, я виступлю свідком. Підтверджу, що чув, як мама сама про це говорила… Дякую, тітко Ларисо. Тримайте мене в курсі.
Наталія дивилася на чоловіка приголомшено.
— Що ти зробив?
— Те, що треба було зробити ще багато років тому. Мама привласнила дачу, яку вони з тіткою та дядьком купували порівну. Скористалася їхньою довірою й оформила все лише на себе. Тітка Лариса давно хотіла звернутися до суду, але боялася. Тепер не боятиметься.
— Але ж це твоя мати…
— Та сама мати, яка намагається витиснути нас із власного дому. Тепер нехай сама побігає по судах.
Дзвінок від Оксани Іванівни не забарився. Вона кричала, погрожувала, зривалася на плач. Андрій вислухав усе до кінця, а потім спокійно сказав:
— Мамо, війну почала ти. Дай нам спокій — і тітка Лариса відкличе позов.
— Це шантаж!
— Ні. Це наслідки твоїх учинків. Вирішуй.
Через три дні Оксана Іванівна з’явилася на порозі. Без ключа — Андрій уже встиг змінити замок. Вигляд у неї був виснажений і постарілий.
— Можна зайти?
Вони сіли у вітальні. Довго ніхто не наважувався заговорити.
— Я відкличу всі скарги, — нарешті промовила вона. — Усі до одної. І більше не втручатимуся у ваше життя.
— А вибачення? — запитав Андрій.
Оксана Іванівна перевела погляд на Наталію. У її очах не було каяття — лише втома й задавнена, глибоко захована образа.
— Вибач, — ледве видавила вона.
Це не скидалося на щире каяття. Зате було схоже на визнання поразки.
— Тітка Лариса відкличе позов, — пообіцяв Андрій. — Але якщо ти знову почнеш…
— Не почну, — різко перебила його мати. — Я не хочу втратити дачу. Це єдине, що лишилося мені на старість.
Вона підвелася й рушила до виходу. Уже біля дверей Оксана Іванівна зупинилася й озирнулася.
— Знаєш, Андрію, я завжди думала, що виростила з тебе м’якотілого хлопця. Виходить, помилялася. Ти весь у свого діда. Він теж умів вкусити, коли його заганяли в кут.
Двері за нею зачинилися тихо.
