— Поставте підпис ось тут, і квартира стане вашою, — промовив нотаріус, та я мимоволі відсмикнула руку, щойно помітила, як свекруха вже тягнеться до моїх документів.
— Ось тут підпис, і житло оформлюється на вас, — нотаріус посунув папери ближче до Оксани, але вона різко прибрала долоню, побачивши, що Світлана Іванівна вже майже схопила її папку.
Той епізод у нотаріальній конторі став для Оксани межею, після якої колишнє життя вже не могло тривати. Вона сиділа навпроти нотаріуса, стискаючи в руках документи, і відчувала, як неприємний холод повзе вздовж спини.
Поруч примостився її чоловік Андрій, а навпроти — його мати, Світлана Іванівна. Ідеально вкладене волосся, крижаний погляд сірих очей і вічна впевненість у власній правоті — за три роки ця жінка встигла перетворити Оксанине подружнє життя на виснажливе випробування.
— Отже, уточнімо, — нотаріус поправив окуляри. — Квартира реєструється на Оксану Сергіївну, так?
— Ні! — різко перебила Світлана Іванівна. — На мого сина. Так буде правильно. Нерухомість має належати чоловікові.
Оксана відчула, як у грудях закипає образа. Цю квартиру вона купувала за гроші, що дісталися їй у спадок від бабусі. П’ять років вона берегла ці кошти, відкладала, примножувала, відмовляла собі в зайвому. І тепер свекруха збиралася просто переписати житло на Андрія?
— Мама має рацію, — раптом озвався Андрій. — Так справді буде розумніше.
Оксана приголомшено повернулася до чоловіка. Вони ж уже все обговорили. Вони домовилися, що квартира буде на її ім’я, бо це її спадщина і її гроші.
— Андрію, ми ж домовлялися… — почала вона, та Світлана Іванівна одразу врізалася в розмову:
— Люба, не влаштовуй виставу при сторонніх. Ти й сама розумієш: для сім’ї так краще. Хто знає, що може статися? Раптом ви розлучитеся — і мій син залишиться ні з чим?
Нотаріус стримано кашлянув:
— Перепрошую, але я можу оформити лише так, як зазначено в договорі купівлі-продажу. А покупцем там указана Оксана Сергіївна.
— То перепишіть! — підвищила голос Світлана Іванівна. — Андрію, скажи йому!
Андрій ніяково совався на стільці.
— Оксано, може, мама й справді не помиляється. Оформимо на мене, хіба це має значення? Ми ж одна сім’я.
У Оксани перехопило подих. Три роки тому, коли вони одружувалися, Андрій був іншим — уважним, лагідним, здатним підтримати. Але щойно вони переїхали ближче до його матері, усе почало змінюватися.
Світлана Іванівна поступово взяла під контроль кожну дрібницю, а Андрій… він перестав бути чоловіком у повному сенсі цього слова. Він знову став маминим хлопчиком, який боявся зробити крок без її схвалення.
— Не має значення? — Оксана доклала зусиль, щоб говорити рівно. — Андрію, це мої гроші. Спадок від моєї бабусі.
— І що з того? — пирхнула Світлана Іванівна. — Ви сім’я! У нормальній родині все спільне. Чи ти, виходить, власному чоловікові не довіряєш?
Оксана подивилася на свекруху. Від першого дня ця жінка давала їй зрозуміти: вона недостойна її дорогоцінного сина. Надто проста, надто небагата, надто самостійна. Світлана Іванівна мріяла про іншу невістку — покірну, мовчазну, зручну, таку, що виконувала б будь-яку її забаганку.
— Андрієві я довіряю, — повільно сказала Оксана. — Але квартира буде оформлена на мене.
У кабінеті запала напружена тиша. Обличчя Світлани Іванівни налилося червоним.
— Невдячна! Ми прийняли тебе в родину, а ти…
— А я що? — Оксана підвелася. — Купую житло за власні кошти й хочу бути його власницею. Це злочин?
— Андрію, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?! — свекруха схопилася за груди. — Ой, мені зле…
Андрій миттю підскочив і кинувся до матері.
— Мамо! Мамочко! Оксано, що ти з нею зробила?
Та Оксана знала цю виставу напам’ять. Варто було їй бодай раз захистити себе — і в Світлани Іванівни негайно починався «серцевий напад».
— Викликати швидку? — запитав нотаріус, але Світлана відмахнулася.
— Не треба! Тільки води… Андрію, відвези мене додому.
Андрій допоміг матері підвестися, а тоді кинув на дружину погляд, повний докору.
— Ти задоволена? Довела маму до такого стану!
— Я лише хочу купити квартиру за свої гроші, — втомлено відповіла Оксана.
— Удома ми ще поговоримо, — похмуро кинув Андрій і вивів матір з кабінету.
Оксана залишилася сама. Нотаріус подивився на неї зі співчуттям.
— Ситуація непроста. Але за законом ви маєте повне право оформити квартиру на себе. Це ваші кошти й ваше рішення.
— Дякую, — Оксана знову взяла документи. — Тоді завершімо все сьогодні.
За годину вона вийшла з контори з документом про право власності в руках. Квартира тепер належала їй. Проте радості не було. Замість полегшення в душі росла тривога: що чекатиме її вдома?
Повернулася вона вже пізно ввечері. Навмисно тягнула час, блукала вулицями, заходила до крамниць без потреби — аби лише відкласти зустріч. Але уникнути розмови все одно не вдалося. Ледве Оксана переступила поріг, із вітальні пролунав різкий голос Світлани Іванівни:
— Нарешті наша пані з’явилася!
Оксана зайшла до кімнати. Андрій сидів на дивані поряд із матір’ю, і обоє дивилися на неї так, ніби вона скоїла щось ганебне.
— Ну що, задоволена? — почав Андрій. — Купила свою квартирку?
— Так, — Оксана повільно зняла пальто. — Усе оформлено.
— І тобі не соромно? — вибухнула Світлана. — Ти ганьбиш нашу сім’ю! Що люди скажуть?
— Які люди? — втомлено уточнила Оксана.
— Усі! Сусіди, родичі, знайомі! Усі вирішать, що ти не довіряєш чоловікові, що у вашій родині немає ладу!
Оксана сіла в крісло навпроти них.
— Світлано Іванівно, це мої гроші. Я маю право розпоряджатися ними так, як вважаю за потрібне.
Свекруха різко вдихнула, ніби вже готувала новий удар словами.