— Твої гроші? — з отруйною насмішкою перепитала свекруха. — А хто тебе ці три роки утримував? Хто тебе одягав і годував? Мій син!
Це була відверта неправда. Оксана працювала вчителькою й заробляла не менше за Андрія. Усі витрати вони ділили навпіл, до спільного бюджету вкладалися обоє. Та сперечатися зі Світланою Іванівною було марно: у її уявленні правдою вважалося тільки те, що вона сама проголошувала.
— Мама правильно каже, — втрутився Андрій. — Я про тебе дбав, а ти мені ось так віддячуєш.
— Андрію, ми обоє працюємо, обоє даємо гроші на побут, — Оксана ще намагалася говорити спокійно. — А ця сума дісталася мені від бабусі. Вона не має жодного стосунку до наших сімейних витрат.
— У сім’ї все має стосунок до всього! — майже заверещала Світлана Іванівна. — У нормальних людей не буває поділу на «моє» і «твоє»!
Оксана не витримала й підвела на неї погляд:
— Тоді чому дача записана тільки на вас? І чому машина Андрія оформлена лише на нього?
Світлана Іванівна на мить розгубилася. Її обличчя скам’яніло, але вже за секунду вона опанувала себе й підняла підборіддя.
— Це зовсім інше! Чоловік повинен мати майно. А жінка… жінка має довіряти своєму чоловікові!
— Я довіряю Андрієві, — Оксана перевела погляд на чоловіка. — Але довіра не означає, що я зобов’язана віддати йому все, що маю.
— Ти егоїстка! — різко кинув Андрій. — Думаєш тільки про себе!
Ці слова вдарили її сильніше, ніж крик свекрухи. Егоїстка? Вона, яка три роки мовчки ковтала кожне дошкульне зауваження Світлани Іванівни? Вона, яка готувала на всіх, прала, прибирала, підлаштовувалася під їхні звички? Вона, яка у вихідні возила свекруху то по магазинах, то до лікарів?
— Знаєте що? — Оксана повільно підвелася. — На сьогодні з мене досить. Поговоримо завтра.
— Нікуди ти не підеш! — Світлана Іванівна теж схопилася з місця. — Ми зараз усе вирішимо! Андрію, скажи їй нарешті!
— Оксано, сядь, — наказовим тоном промовив чоловік. — Мама ще не все сказала.
Але Оксана не рушила до крісла. Вона стояла посеред кімнати й дивилася на цих двох людей, які щиро вважали, що мають право керувати її життям, її грошима й кожним її рішенням.
— Ні, — сказала вона тихо, але твердо. — Я йду спати. Якщо вам треба щось обговорити, робіть це без мене.
Вона розвернулася й попрямувала до спальні, залишивши Андрія та його матір у вітальні. За спиною ще лунали обурені вигуки Світлани Іванівни, проте Оксана навіть не озирнулася.
У спальні вона зачинила двері на замок і притулилася до них спиною. Серце билося так швидко, ніби вона щойно бігла сходами. Оксана ясно розуміла: сьогодні вона переступила невидиму межу. Порушила негласний закон цієї родини, де слово свекрухи було остаточним, а невістка мала мовчати, слухатися й дякувати за будь-яку поблажку.
Телефон у кишені тихо завібрував. Повідомлення надійшло від подруги Марії: «Ну що, купила квартиру? Вітаю!»
Оксана гірко всміхнулася. Так, купила. Але якою ціною?
Наступні кілька днів у домі стояла важка, задушлива напруга. Андрій демонстративно мовчав, ніби її не існувало. Світлана Іванівна при кожній зустрічі зітхала, прикладала руку до грудей і дивилася на Оксану так, наче та вчинила щось непоправне. Оксана терпіла цю мовчанку й холод, розуміючи: будь-яка спроба примиритися лише розпалить нову сварку.
У п’ятницю ввечері, повернувшись із роботи, вона застала вдома несподівану картину. У вітальні сиділи не тільки Андрій і його мати. Поруч із ними влаштувалася Людмила Іванівна, тітка Андрія й рідна сестра Світлани.
— Ось і вона прийшла! — одразу вигукнула Світлана Іванівна. — Людмило, подивися на неї! Ця пані не бажає довіряти моєму синові!
Людмила Іванівна повільно оглянула Оксану з голови до ніг, наче оцінювала чужу річ.
— Так, я вже все почула, — промовила вона з осудом. — Дуже негарно, Оксано. Дуже. У нашій родині так не роблять.
— У вашій родині не заведено, щоб жінка мала власне майно? — спокійно спитала Оксана.
— Не перекручуй! — буркнула Світлана Іванівна. — Тут ідеться про довіру. Про сімейні цінності.
— Саме так, — підтримала її Людмила Іванівна. — Моя донька, коли вийшла заміж, усе переписала на чоловіка: і квартиру, і машину. І жили вони щасливо.
Оксана знала цю історію. Донька Людмили Іванівни розлучилася через два роки й залишилася ні з чим. Але казати це вголос не мало сенсу: тут її все одно не почули б.
— Оксано, сідай, — Андрій кивнув на стілець. — Тітка Людмила спеціально приїхала, щоб із тобою поговорити.
— Про що саме? — Оксана навіть не наблизилася до стільця. — Квартира вже куплена й оформлена.
— Саме про це й мова! — Світлана Іванівна витягла з теки кілька аркушів. — Андрій знайшов вихід. Ти можеш передати квартиру за договором дарування. Ось папери. Треба лише поставити підпис.
Оксана на кілька секунд просто завмерла. Вона не одразу повірила, що почула правильно. Вони справді вирішили, що вона безоплатно віддасть житло, куплене за бабусині гроші?
— Ні, — коротко відповіла вона.
— Що означає «ні»?! — вибухнула Людмила Іванівна. — Ти ким себе уявила, щоб так розмовляти? Світлана прийняла тебе в родину, а ти…
— А я що? — перебила Оксана. — Працюю, заробляю, веду дім. Я хороша дружина для Андрія. Але це не означає, що маю віддати все, що мені належить.
— Ще й як маєш! — пронизливо вигукнула Світлана Іванівна. — Ти повинна поважати чоловіка! Повинна йому довіряти!
— Я його поважаю і довіряю йому, — Оксана відчула, як усередині підіймається гаряча хвиля злості. — Але повага не означає, що в мене не може бути жодних прав.
— Як ти смієш так говорити! — Світлана Іванівна підскочила з дивана. — Андрію, ти чуєш, що вона собі дозволяє?
— Оксано, досить, — Андрій теж підвівся. — Ти поводишся ненормально. Підпиши — і закриємо цей цирк.
— Це я поводжуся ненормально? — Оксана коротко, майже без радості, засміялася. — Це ви влаштували тут сімейний суд, щоб відібрати в мене квартиру!