— Ніхто в тебе нічого не забирає! — ображено вигукнула Людмила. — Але в порядній родині майно має бути записане на чоловіка!
— У порядній родині люди насамперед поважають одне одного, — холодно відповіла Оксана. — А не влаштовують полювання на людину через гроші й квадратні метри.
— Полювання? — Світлана Іванівна знову схопилася рукою за груди. — Андрію, ти чув? Вона сказала… Ой, мені зле!
Та цього разу Оксана вже не піддалася на цю виставу.
— Досить! Мені набридло! Три роки я терплю ваші маніпуляції, істерики, спроби керувати кожним моїм кроком! Але свою квартиру я не віддам!
— Тоді геть звідси! — заревів Андрій. — Забирайся з мого дому!
— З твого дому? — Оксана гірко всміхнулася. — Ми цю квартиру винаймаємо разом і платимо за неї порівну. Але знаєш що? Я справді піду. До своєї квартири.
Вона розвернулася й попрямувала до спальні складати речі. За спиною лунали пронизливі вигуки Світлани Іванівни, умовляння Людмили та сердиті погрози Андрія. Оксана вже не слухала. Рішення було ухвалене.
За дві години вона стояла біля дверей із валізою в руці. Андрій перегородив їй вихід.
— Ти серйозно? Через якусь квартиру руйнуєш нашу сім’ю?
— Річ не у квартирі, Андрію, — втомлено промовила Оксана. — Річ у повазі. У тому, що я маю право бути людиною, а не тінню твоєї мами.
— Та що ти взагалі знаєш про сім’ю?! — прошипіла Світлана Іванівна. — Порожнє місце! Три роки в шлюбі, а дітей як не було, так і нема!
Це вдарило боляче. Оксана знала: із вагітністю в них не все просто, вони вже проходили обстеження, ходили до лікарів. Але перетворити це на зброю — було надто жорстоко.
— Усього найкращого, Світлано Іванівно, — Оксана відчинила двері. — Андрію, якщо захочеш поговорити, мій номер у тебе є.
Нова квартира зустріла її тишею й запахом свіжої фарби. Маленька, однокімнатна, зате її власна. Оксана поставила валізу в передпокої й підійшла до вікна. Унизу виднівся спокійний двір із дитячим майданчиком.
Телефон не замовкав. Дзвонив Андрій, потім Світлана Іванівна, навіть Людмила намагалася додзвонитися. Оксана вимкнула звук, лягла на новий диван, який привезли саме того дня, і заплющила очі.
Вона думала про ці три роки. Про те, як непомітно втрачала себе, намагаючись відповідати очікуванням свекрухи. Про те, як Андрій із уважного, ніжного чоловіка поступово перетворився на слухняного маминого сина. І про те, що кохання не може бути виправданням для приниження.
Уранці її розбудив дверний дзвінок. Оксана накинула халат і зазирнула у вічко. На порозі стояв Андрій — пом’ятий, із почервонілими очима.
— Оксано, будь ласка, відчини, — його голос звучав змучено й майже благально. — Нам треба поговорити.
Вона відчинила.
— Заходь.
Андрій оглянув помешкання.
— Гарна квартира. Така… затишна.
— Дякую, — Оксана пройшла на кухню. — Чаю будеш?
— Буду, — він сів за стіл. — Оксано, давай усе обговоримо. Мама сказала…
— Стоп, — перебила вона. — Якщо ти прийшов передати мені слова своєї матері, можеш одразу йти.
— Ні, я… — Андрій розгубився. — Я сам хочу поговорити. Розумієш, мама хвилюється. Вона звикла, що все відбувається за її правилами.
— І ти теж до цього звик, — тихо зауважила Оксана, наливаючи чай.
— Можливо, — несподівано чесно визнав він. — Але це ж не причина розривати сім’ю.
— А те, що було між нами, на твою думку, справді було сім’єю? — Оксана сіла навпроти. — Твоя мама керувала нашим життям: що мені вдягати, що готувати, як поводитися, як жити. А ти щоразу ставав на її бік.
— Вона моя мати, — Андрій опустив очі. — Я не можу йти проти неї.
— А я твоя дружина. Точніше, була нею. І ти жодного разу не став поруч зі мною.
Андрій мовчки крутив у руках чашку, потім нарешті підвів погляд.
— Пробач. Я справді не розумів, наскільки тобі важко. Мама завжди здавалася… правою.
— Вона твоя мати, і ти її любиш. Це нормально, — зітхнула Оксана. — Але коли чоловік одружується, він створює нову сім’ю. І вона має бути для нього першою.
— Ти хочеш розлучитися? — тихо спитав він.
Оксана довго мовчала. Вона досі любила його. Того Андрія, з яким познайомилася чотири роки тому. Але той Андрій ніби давно зник.
— Я хочу пожити окремо, — сказала вона нарешті. — Подумати. І тобі теж варто зрозуміти, що для тебе важливіше: мама чи дружина.
— Це несправедлива умова!
— А справедливо було вимагати, щоб я подарувала тобі квартиру? — Оксана похитала головою. — Андрію, я втомилася виборювати місце у твоєму житті. Втомилася доводити, що маю право на власну думку.
Андрій підвівся.
— Зрозуміло. Сподіваюся, ти будеш щаслива у своїй маленькій квартирці. Сама.
— А я сподіваюся, що колись ти станеш дорослим чоловіком, а не вічним улюбленцем мами, — спокійно відповіла Оксана.
Коли за Андрієм зачинилися двері, вона не заплакала. Просто підійшла до вікна й відчинила його навстіж. До кімнати ввірвалося свіже весняне повітря. На дитячому майданчику сміялися діти.
Оксана ледь усміхнулася. Так, їй було боляче. Так, усе могло закінчитися розлученням. Але вперше за три роки вона відчула себе вільною. Вільною від контролю, від принижень, від потреби постійно захищатися.
Телефон знову задзвонив. На екрані висвітилося: «Світлана Іванівна». Оксана скинула виклик і заблокувала номер. Потім так само вчинила з номером Людмили.
На контакті Андрія її палець на мить завмер. Усередині ще жевріла слабка надія, що одного дня він зможе змінитися. Та з кожною годиною ця надія ставала дедалі тьмянішою.
Минув тиждень.