Та ніхто не здригнувся.
Коли засідання завершилося, Марія Ігорівна вивела протокол на друк. Я поставила підпис. За мною підписав Ярослав Михайлович. Потім — Олександр Сергійович. Максим додав до пакета документів технічний висновок.
Минуло кілька хвилин, і на робочому моніторі Андрія в його кабінеті з’явилося звичне системне повідомлення: «Обліковий запис вимкнено адміністратором».
Він побачив це сам.
Я стояла на порозі його кабінету. Не квапила. Не тиснула. Голосу не підвищувала.
На його столі лежали три візитниці, дорога ручка, прес-пап’є з логотипом компанії та пачка презентацій, у яких він без погодження замінив свій титул на «операційний партнер». Раніше я вдавала, ніби не помічаю цього. То не було часу. То горіли проєкти. То спрацьовувала давня звичка згладжувати гострі кути.
Тепер кожна така дрібниця перетворювалася на доказ.
— Ти через якийсь ноутбук руйнуєш сім’ю, — кинув Андрій.
— Ні. Завдяки ноутбуку я нарешті побачила всю схему.
— Яку ще схему?
— Тиск удома. Тиск у компанії. Розмови з працівниками за моєю спиною. Спроба дістатися до закритих матеріалів. І сьогоднішній спектакль зі Світланою Михайлівною.
Він ударив долонею по столу. Несильно — радше для звуку, ніж від злості.
— Вона літня жінка!
— Вона дієздатна людина, яка зайшла до офісу за твоєю перепусткою.
— Ти збираєшся судитися з нею?
— Я збираюся захистити компанію.
— Компанія — це і я також!
— Уже ні.
Саме тоді до нього дійшло.
Не тоді, коли ноутбук опинився на підлозі. Не тоді, коли Петро став біля дверей. І навіть не в момент, коли юристка зачитувала пункт договору.
Він усе зрозумів на цих двох словах.
Уже ні.
Телефон на його столі завібрував. Раз. Потім удруге. Потім утретє. Андрій глянув на екран і різко відвернувся. За мить усе ж розблокував повідомлення.
Лист від корпоративного секретаря.
«Повідомлення про припинення участі в опціонній програмі».
Слідом надійшов лист від служби безпеки.
«Доступи заблоковано».
Потім — від відділу кадрів.
«Наказ про відсторонення від виконання обов’язків на час службового розслідування».
Андрій повільно опустився в крісло. Без гучної сцени. Просто стояти йому стало вже незручно.
— Оксано, — промовив він зовсім іншим тоном. — Давай удома поговоримо.
— Ми говоритимемо через юристів.
— Ти це серйозно?
— Так.
— Я твій чоловік.
— Поки що. Заяву про розірвання шлюбу буде подано окремо.
Він спробував усміхнутися, але обличчя не витримало цієї гри.
— Отже, ти вже все вирішила.
— Ти вирішив усе вранці, коли сказав: «Мама розбила твій дурний ноутбук». Просто не зрозумів, що розбили не ноутбук.
Він промовчав.
Із коридору долинав голос Світлани Михайлівни. Вона сперечалася з Петром, і фрази долітали уривками.
— Я мати заступника!
— Прошу пройти до виходу.
— Я літня жінка!
— Прошу пройти до виходу.
Я вийшла до них.
Щойно Світлана Михайлівна мене побачила, одразу випросталася.
— Ну що, награлася? Зараз Андрій тобі покаже.
— Андрій більше не заступник директора.
Її обличчя застигло.
— Що?
— Його відсторонено. Опціонний пакет припинено. Доступи закрито. Щодо пошкодженого обладнання вам підготують претензію.
— Через якусь залізяку?
— Через дії. Залізяка лише допомогла їх зафіксувати.
Вона міцніше стиснула ремінець сумки.
— Ти не посмієш так із родиною.
— В офісі немає родини. Тут є посади, майно, доступи й відповідальність.
— Та хто ти така без мого сина?
Я перевела погляд на табличку на стіні. ТОВ «КедрСофт». Нижче — невелика металева пластина: «Генеральний директор — Оксана Андріївна Миронова».
Не прикраса. Не предмет гордощів. Просто факт.
— Генеральний директор, — сказала я.
Петро відчинив перед Світланою Михайлівною двері до ліфтового холу. Вона вже набрала повітря, щоб додати ще щось, але з кабінету вийшов Андрій із коробкою в руках.
У ній лежали його особисті речі: дві книжки з менеджменту, зарядний блок, навушники, дерев’яна підставка для телефона. Зверху — та сама візитниця з написом «операційний партнер», яку він замовив без жодного погодження.
Світлана Михайлівна подивилася на коробку. Потім — на сина.
— Андрію?
Він навіть не глянув на неї.
— Поїхали, мамо.
У ліфтовому холі він обернувся до мене.
— Ти ще пошкодуєш.
— Усі претензії — письмово, — відповіла я.
Двері ліфта зімкнулися.
Я повернулася до переговорної. До тієї самої. Уламків на столі вже не було. Фахівець служби безпеки поставив туди тимчасовий ноутбук із резерву. Олександр Сергійович відкрив на екрані панель відновлення проєкту.
— Код не пошкоджено, — повідомив він. — Репозиторії чисті. Ключі перевипущені. Патентні матеріали підняли зі сховища. Фактичні втрати — корпус і кілька годин роботи.
— Не тільки корпус, — тихо сказала я.
Він зрозумів і не став уточнювати.
Надвечір приїхав зовнішній юрист. Спокійний чоловік із тонкою текою та звичкою ставити короткі, точні запитання. Він переглянув відеозапис, журнали доступу, протокол ради директорів, опціонну угоду й акт про пошкодження обладнання.
— За опціоном позиція сильна, — підсумував він. — Щодо збитків також. А от трудовий блок треба вести дуже акуратно: відсторонення, розслідування, пояснення, наказ. Без емоцій і зайвих формулювань.
— Зайвого не буде.
— Добре. А сімейна частина?
Я дістала ще одну теку. Усередині були копії документів на квартиру, банківські виписки з особистих рахунків і чернетка заяви про розірвання шлюбу.
— Окремо, — сказала я. — Без прив’язки до компанії.
Юрист кивнув.
— Саме так і треба.
Увечері Андрій надіслав перше повідомлення.
«Нам треба заспокоїтися».
Я не відповіла.
За хвилину прийшло друге.
«Мама дуже переживає».
Я знову промовчала.
Потім з’явилося третє.
«Ти не можеш просто перекреслити двадцять років».
Я подивилася на екран і вимкнула сповіщення до ранку. Не сам номер — для цього ще було зарано. А от сповіщення — так.