Та Марія все ще мовчки витримувала це. Вона переконувала себе, що це лише важкий період, що криза мине, Олександр отямиться, заспокоїться і знову стане тим чоловіком, у якого вона колись закохалася.
А потім настав день, після якого вона вже не змогла обманювати себе.
Марія сиділа в офісі над концепцією для великого клієнта. Робота була термінова: здати все потрібно було вже наступного ранку, а матеріали від дизайнера вона отримала лише годину тому. Вона розуміла, що додому сьогодні вибереться хіба пізно ввечері.
О сьомій задзвонив телефон.
— Алло, — почувся у слухавці невдоволений голос Олександра. — Щоб о восьмій була вдома. Прийдуть Тарас і Андрій. Приготуєш м’ясо, купиш пиво. Зрозуміло?
— Олександре, я не можу. У мене термінова робота, мені треба…
— Що? — його голос раптом став тихим і загрозливим.
— У мене важливий проєкт. Завтра зранку його треба здати. Я не встигну повернутися до восьмої.
— Мені начхати на твій проєкт! Ти маєш бути вдома!
Він кинув слухавку.
Марія ще кілька секунд дивилася на потемнілий екран. В офісі вже нікого не залишилося. Усі розійшлися, а вона й далі сиділа над макетами, схилившись до монітора, намагаючись довести до ладу роботу, яка могла принести агентству великий контракт.
О пів на дев’яту телефон знову завібрував.
— Де ти вештаєшся?! Я ж сказав, що в мене сьогодні гості! — заревів Олександр так, що Марія мимоволі відсунула слухавку від вуха.
Вона не відповідала. Просто слухала його крик, образи, звинувачення. Слухала, як він називає її егоїсткою, докоряє, що вона його не поважає, що з неї нікудишня дружина.
А потім мовчки натиснула відбій.
Марія підвелася з-за комп’ютера, зібрала свої речі й поїхала додому.
Двері квартири були прочинені — гості курили на балконі. Олександр ходив вітальнею туди-сюди й щось емоційно пояснював друзям, широко розмахуючи руками. Щойно він побачив Марію, одразу кинувся до неї.
— Де ти була?! Ми вже дві години чекаємо! Тарас з Андрієм прийшли, а їсти нічого!
Марія пройшла повз нього, навіть не зупинившись. Вона зайшла до спальні, дістала з шафи велику сумку й почала складати туди його речі: сорочки, джинси, шкарпетки, білизну.
— Що ти робиш? — Олександр завмер у дверях, напружено стежачи за її рухами.
Вона не відповіла. Спокійно, майже механічно, поклала до сумки його книжки, бритву, зарядні пристрої, кілька светрів.
— Маріє, ти що витворяєш?! — цього разу він уже підвищив голос.
Вона й далі мовчала. Застебнула сумку, підняла її й винесла в коридор. Олександр пішов слідом, щось говорив їй у спину, але Марія не дослухалася до його слів.
Вона відчинила вхідні двері й поставила сумку на сходовому майданчику. Потім повернулася по наступну.
— Маріє, ти збожеволіла?! — закричав Олександр. — Що ти робиш?!
На балконі раптом стихло. Тарас і Андрій обережно зазирнули до кімнати — розгублені, збентежені й водночас надто цікаві.
— Хлопці, — рівним голосом сказала Марія, — вибачте, але вечір закінчено. Прошу вас, ідіть.
Тарас з Андрієм поспіхом схопили куртки й ніяково вислизнули за двері, бурмочучи щось про те, що вони «невчасно зайшли» і що «поговорять іншим разом».
А Марія продовжила виносити речі Олександра. Взуття. Портфель. Улюблену чашку з логотипом колишньої компанії.
— Маріє! — Олександр схопив її за руку. — Та що з тобою? Хоч поясни!
Вона різко висмикнула руку й винесла останню партію його речей. Одна із сумок вислизнула й упала.