— Дмитро вже передав нам ключ, тож відчиняй будинок і не влаштовуй виставу, — заявила Марія. — Завтра ми заїжджаємо. Дві кімнати будуть наші, сарай Тарасові під інструменти, а ти ж там і так з’являєшся хіба на вихідних.
Олена тримала телефон на гучному зв’язку. Поруч із холодильником на кухні стояв її чоловік Дмитро й надто зосереджено роздивлявся дверцята, ніби вперше помітив магніт зі Львова.
— Дмитро дав вам ключ від мого будинку? — уточнила Олена.
Марія пирхнула так голосно, що це почув навіть Дмитро.
— Від вашого сімейного будинку, Олено. Досить уже ділити все на «моє» й «твоє». Ти дружина мого брата, а не якась чужа жінка з вулиці. У нас діти, оренда квартири закінчується, нам треба десь жити.
— Тоді шукайте житло, — рівно відповіла Олена. — У мій будинок ви не переїдете.
Дмитро одразу підвів голову.
— Олено, не починай. Марія ж не від доброго життя просить.
— Вона не просить. Вона ставить мене перед фактом.
— Бо ми вже все вирішили, — швидко втрутилася Марія. — Мама сказала, що одній тобі дев’ять соток — забагато. Будинок великий, 96,4 квадрата, не розсиплешся. Софії потрібна окрема кімната, Максимові теж треба місце, Тарас у дворі лад наведе. Потім ще подякуєш.
Олена перевела погляд на Дмитра. Той відвів очі.
І саме тоді стало очевидно: сестра чоловіка не придумала цей переїзд зненацька. Їй уже пообіцяли будинок. Без Олени. За її спиною. Із ключем, розподіленими кімнатами та сараєм, який Тарас, мабуть, подумки давно зайняв під свої нескінченні інструменти.
— Маріє, завтра біля хвіртки вас зустріне відмова власниці, — сказала Олена. — Якщо спробуєте зайти, я викличу поліцію.
У слухавці на мить запала тиша. Потім Марія різко розсміялася.
— Поліцію на рідню? Ну ти й показала справжнє обличчя. Дмитре, ти чуєш свою дружину?
Дмитро чув. І вперше за цей вечір перестав удавати, що його тут ні до чого.
— Олено, ти вже перегинаєш. У людей діти.
— У людей є батьки, робота, чоловік і обов’язок самим розв’язувати власні проблеми.
— Ти говориш так, наче вони тобі чужі.
— Для мого будинку вони чужі мешканці.
Дмитро грюкнув долонею по столу. Не надто сильно — радше для звуку.
— Ми вісім років одружені. Я там теж бував, допомагав, маю право голосу.
— Бував — так. А права розпоряджатися будинком у тебе немає.
Він випростався так, ніби отримав ляпаса, хоча Олена лише сказала правду. Заміський будинок у садовому товаристві «Берізка» перейшов їй за договором дарування в травні 2019 року. І будинок, і ділянка були оформлені саме на неї. Дмитро з’явився в цій історії пізніше: спершу приїздив як гість, потім почав кликати туди друзів, а згодом віддав запасний ключ матері — «про всяк випадок». Тоді Олена не стала сваритися через той ключ.
Тепер цей «всяк випадок» набув цілком конкретного вигляду: Марія, її чоловік Тарас, двоє дітей і машина, забита речами.
— Ти справді хочеш зіпсувати стосунки через дачу? — спитав Дмитро.
— Це не дача для всієї вашої родини. Це мій будинок.
— Знову твої папірці.
— Так. Бо на словах ви вже все між собою поділили.
Дмитро зняв куртку зі спинки стільця.
— Я їду до мами. Охолонеш — подзвониш. Марія завтра однаково приїде, і ти не влаштовуватимеш ганьбу перед дітьми.
— Ганьбу я влаштовувати не буду. Я її зафіксую.
Він грюкнув дверима. Олена лишилася на кухні сама, але вперше за вечір їй стало трохи легше. Не спокійніше — ні. Просто вона нарешті зрозуміла: умовляннями це не лікується.
Вона дістала з шафи теку з документами: договір дарування, витяг із Державного реєстру речових прав, кадастровий номер ділянки, квитанції щодо будинку. Потім відкрила листування. Марія вже встигла надіслати нове повідомлення: «Ми замовили вантажний бус на завтра. Якщо влаштуєш істерику, це буде на твоїй совісті».
Одразу після цього прийшло повідомлення від Дмитра: «Я дав їй ключ. Не ганьби мене».
Олена зробила знімки екрана, переслала копії собі на електронну пошту й зателефонувала дільничному Андрію. Його номер залишився в неї після торішньої історії в товаристві, коли в сусідів зламали сарай.
Андрій вислухав без зайвих емоцій і відразу відділив родинні крики від юридичних фактів.
— Ви є власницею будинку й земельної ділянки?
— Так.
— Вони там зареєстровані? Постійно проживали? Є договір оренди, письмова згода?
— Ні. Нічого такого немає.
— Тоді завтра тримайте документи при собі. Якщо вони приїдуть і почнуть відчиняти хвіртку або заносити речі всупереч вашій відмові, телефонуйте до чергової частини. Не штовхайтеся, не виривайте ключі, не сперечайтеся з вантажниками. Просто чітко, при свідках, скажіть, що не даєте згоди на вхід і проживання.
— Вони кричатимуть, що це сімейний конфлікт.
— Нехай кричать. Поліція не вирішує, кому має належати майно.