Але заяву про спробу зайти на територію без волі власниці вони прийняти зобов’язані. А вже після цього буде перевірка.
Олена занотувала собі кілька пунктів: документи, вголос оголосити відмову, дзвінок, заява. Це не було помстою і не виглядало як війна. Просто чіткий порядок дій, якого в родині Дмитра завжди не любили.
Уранці 10 червня Олена приїхала до садового товариства «Берізка» о 10:40. Хвіртка була замкнена зсередини старим засувом. Із зовнішнього боку на ній висіла латунна табличка: «Приватна власність». Батько прикрутив її ще тоді, коли передавав будинок Олені. Колись ця табличка здавалася їй надто суворою для звичайної дачної вулиці. Тепер же вона дивилася на ці слова як на ще один замок — тільки без заліза.
У будинку нічого не змінилося: на веранді лежали садові рукавички, у маленькій кімнаті стояли порожні полиці, шафа з інструментами була зачинена. Олена навмисно пройшла всі кімнати й зняла коротке відео. Не для спогадів і не для краси. На той випадок, якщо згодом тут раптом з’являться чужі речі, а хтось почне казати: «Та ми ж уже тут жили».
О 12:07 зателефонувала Галина Михайлівна.
— Олено, ти взагалі розумієш, що робиш? — свекруха почала без привітання. — Марія всю ніч не спала, на нервах. Діти питають, чому тітка Олена така жадібна.
— Бо тітка Олена не віддає свій будинок під чужий переїзд.
— Чужий? Це сестра твого чоловіка.
— Саме так. Сестра чоловіка, а не власниця будинку.
Галина Михайлівна голосно видихнула в слухавку.
— Прикрилася папірцями. По-людськи треба жити. У Марії зараз важкий період, Тарас шукає роботу, діти все літо в місті нудяться. А ти одна сидиш у будинку на дев’яти сотках.
— Галино Михайлівно, якщо вам так шкода Марію, поселiть її в себе.
На тому кінці голос одразу став холоднішим.
— У мене немає місця.
— У вас є вільна кімната.
— У мене ремонт. І взагалі, я вже немолода, мені не можна галасу.
— Тобто вам галас не можна, а мені можна?
Свекруха на мить замовкла. Потім заговорила тихіше, але ще зліше:
— Не доводь Дмитра. Чоловік довго такого не витримує. Залишишся сама у своєму палаці й ще згадуватимеш, як відштовхнула родину.
— Якщо родина починається з чужого ключа й вантажників, така родина мені не потрібна.
Олена першою завершила розмову.
О 13:20 біля хвіртки зупинився білий фургон. За ним під’їхав сріблястий кросовер Марії. Із фургона виліз Тарас у робочому жилеті, одразу відчинив кузов і гукнув вантажникам, щоб не барилися. Усередині було видно коробки, мішки, розібране дитяче ліжко й великий пластиковий контейнер із написом «Кухня».
Марія вийшла останньою. На ній була яскрава куртка, а на руці теліпався червоний брелок із ключем. Вона окинула будинок таким поглядом, ніби перевіряла, чи достатньо добре підготували для неї номер.
— Ну? — голосно кинула вона Олені. — Відчиняй. Вантажники погодинно працюють.
Олена стояла на ґанку, тримаючи телефон у руці.
— Розвертайте машину. Я не даю згоди на ваш заїзд.
— Не починай при дітях, — Марія махнула рукою в бік Максима й Софії. — Ми вже квартиру звільнили. Дмитро сказав, що все вирішено.
— Дмитро не розпоряджається моїм будинком.
Тарас підійшов до хвіртки й криво всміхнувся.
— Жінко, ми зараз речі занесемо, а ви потім спокійно поговорите. Навіщо людей тримати?
— Ви нічого сюди не занесете.
— І що ти зробиш? — Марія підняла ключ вище. — Доступ у нас є.
Вона вставила ключ у замок. Олена не кинулася до хвіртки, не стала хапати її за руку й не почала сперечатися з Тарасом. Вона лише увімкнула запис на телефоні й чітко, достатньо голосно для всіх, сказала:
— Маріє, я, Олена, власниця цього будинку й земельної ділянки, забороняю вам, вашому чоловікові та вантажникам заходити на територію й заносити речі. Згоди на проживання я не давала.
Марія смикнула ключ. Замок клацнув, але хвіртка не відчинилася: зсередини її тримав засув. Тарас одразу нахилився до паркану, ніби хотів роздивитися, чи можна просунути руку крізь щілину й відсунути засув.
— Паркан не чіпайте, — сказала Олена й набрала чергову частину. — У мене адреса: садове товариство «Берізка», ділянка належить мені. Люди намагаються зайти з чужим ключем і занести речі всупереч моїй відмові. Документи в мене на руках.
Марія раптом перестала усміхатися.
— Ти серйозно телефонуєш?
— Так.
— Дмитре! — закричала вона в бік дороги, хоча Дмитра ще не було видно. — Ось до чого твоя дружина докотилася!
Вантажники відійшли від кузова. Один із них сказав Тарасові, що в сімейні сварки вони не втручаються. Тарас роздратовано грюкнув дверцятами фургона, але від хвіртки не відійшов.
Дмитро приїхав хвилин за десять разом із Галиною Михайлівною. Свекруха першою вибралася з машини й одразу рушила до Олени, навіть не глянувши на коробки.
— Ти поліцію на рідних викликаєш? — прошипіла вона. — Ганьба на все селище.